Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

— І ви впевнені, що не можете згадати імені?

— На жаль. Це все? Я маю йти.

— Ще одне… Мене цікавлять умови заповіту Ґебріела.

Макс вдихнув, і його тон одразу став різкішим.

— Його заповіту? Не бачу, як це стосується…

— Алісія була головною спадкоємницею?

— Мушу сказати, це доволі дивне питання.

— Ну, я намагаюся зрозуміти…

— Що зрозуміти? — роздратовано перебив мене Макс. — Я був головним спадкоємцем. Алісія вже успадкувала великі гроші від свого батька, тому Ґебріел вважав, що вона достатньо забезпечена. Він залишив левову частку свого майна мені. Звісно, він не мав жодних здогадів, що воно так високо оцінюватиметься після його смерті. Це все?

— А щодо заповіту Алісії? Коли вона помре, хто буде спадкоємцем?

— Це вже більше, ніж я можу вам сказати, — твердо відповів Макс. — І я щиро сподіваюся, що це наша остання розмова.

Він поклав слухавку. Але щось у його тоні промовляло до мене: це не буде останнім, що я почую від Макса Беренсона.

Чекати довелося недовго.

Діомед після ланчу покликав мене у свій кабінет. Коли я зайшов, він підвів погляд, але не всміхався.

— Що це ти робиш?

— Я?

— Не клей дурня. Знаєш, хто мені сьогодні вранці телефонував? Макс Беренсон. Він сказав, що ти двічі з ним зв’язувався і ставив багато особистих питань.

— Я дізнавався в нього деяку інформацію про Алісію. Він був не проти.

— Що ж, тепер він проти. Він назвав це переслідуванням.

— Та ну, перестаньте…

— Останнє, що нам потрібно, — це адвокат, який зчиняє галас. Усі твої дії мають бути в межах відділення і під моїм наглядом. Зрозуміло?

Я був розлючений, але кивнув. Утупився поглядом у підлогу, наче насуплений підліток. Діомед зреагував відповідно, по-батьківськи поплескавши мене по плечу.

— Тео. Дозволь дати тобі пораду. Ти йдеш неправильним шляхом. Ти ставиш запитання, шукаєш підказки, нібито це якийсь детектив. — Він засміявся і похитав головою. — Так ти до цього не докопаєшся.

— До чого?

— До правди. Пам’ятаєш Біона? «Без спогадів, без бажання» 17. Немає певної програми: як для психотерапевта твоя єдина мета — це сидіти і сприймати власні почуття, поки ти поруч з Алісією. Ось що тобі потрібно робити. Решта сама про себе подбає.

— Знаю, — сказав я. — Ви маєте рацію.

— Так, я правий. І зроби так, щоб я більше не чув про твої візити до родичів Алісії, зрозумів?

— Даю слово.

15

Того дня я поїхав у Кембридж до двоюрідного брата Алісії, Пола Роуза.

Поволі, коли потяг підходив до станції, пейзаж на обрії вирівнювався, а поля розкинулись у холодному блакитному світлі. Я був радий вирватися з Лондона — небо тут було не таке гнітюче і дихалося легше.

Я вийшов з поїзда разом з купкою студентів і туристів, користуючись мапою на своєму телефоні. На вулицях було тихо, я чув, як мої кроки відбивалися луною від тротуару. Раптом дорога скінчилася. Попереду було пустище, брудна земля і стежка, що вела до річки.

На березі річки стояв лише один будинок. Міцний і приголомшливий, наче величезна червона цеглина посеред бруду. Будинок здавався потворним вікторіанським монст­ром. Стіни поросли плющем, а сад заполонили рослини, здебільшого бур’яни. Я відчув, як природа захоплює, відновлює територію, що колись належала їй. У цьому будинку народилась Алісія. Тут минули перші шістнадцять років її життя. У цих стінах формувалась її особистість: корені її дорослого життя, усі причини й подальші вибори були поховані тут.

Іноді важко зрозуміти, чому відповіді на сьогоденні питання лежать у минулому. Допоможе проста аналогія: одна з провідних психіатрів у царині сексуального насилля колись сказала мені, що за тридцять років масштабної роботи з педофілами вона ніколи не зустрічала серед них бодай одно­го, хто в дитинстві сам не переживав насилля. Це не означає, що всі потерпілі діти стануть насильниками, але не може стати ґвалтівником той, хто сам не був жертвою. Ніхто не народжується злим. Віннікотт стверджував: «Дитина може ненавидіти матір тільки тоді, коли мати спершу сама ненавидить дитину». У дитинстві ми наче губки, наче чисті аркуші, лише з основними потребами: їсти, випорожнюватися,