Читати книгу - "Кохання, яке не продається (збірка), Ангеліна Кріхелі"

Христині подобалася її нова робота. Вона не ходила, а пряма літала, окрилена свідомістю, що корисна людям. Подруги, не змовляючись, покрутили пальцем у скронях.

- Кріс, що за радість - тягати на собі смердючих і злих старих?

Дівчина насупилася. Розповідаючи дівчаткам про професійну мрію, що збулася, сподівалася почути слова підтримки, радості за неї. А натомість раптом усвідомила, що десять років спілкування зовсім не знала цих людей.

- Це чиїсь мами та тата, бабусі та дідусі, - зробила спробу достукатися.

Можливо, вони просто неправильно зрозуміли один одного. Адже давно зауважує, що стосунки людей наче повернулися до моменту Вавилонської вежі: всі щось говорять, але ніхто одне одного не чує і не розуміє. Навіть якщо мова звучить однією мовою.

- Ось саме, що чиїсь, - пирхнула одна з подруг.

- Як думаєш, якщо вони такі ангелочки, чому в вашому богодільні опинилися? - хитро примружившись, підтримала друга.

- Тому що діти у них, такі як ви, - рубанула з плеча Христина і завмерла злякано.

Вона не хотіла ображати їх. Але те, що вони обидві говорили, дуже поранило.

- Я не хочу все життя вимірювати покупками та тусовками, - спробувала пояснити.

Але цим не пом'якшила ситуацію, а лише загострила.

- Ну так, куди вже нам, убогим, зрозуміти твої високі ідеали та цілі.

- А й правильно! Виміряй все життя чужими качками та істериками. Ідемо. А ти... Одумаєшся, дзвони.

Двері зачинилися. Засвистів чайник. Він також сьогодні невпопад.

Христина засмучено опустилася на табуретку на кухні. Теплий та затишний. Бо покійна бабуся встигла зв'язати круглі кольорові накладки на нього. Тепер було тепло та м'яко сидіти.

Дівчина упустила руки в долоні і розплакалася. Ну, чому ніхто не хоче розуміти її? Чоловік учора сказав те саме. Щоправда, набагато яскравіше, не соромлячись у висловлюваннях. Зібрав свої речі та вирушив на дачу.

– Ти була провідним менеджером компанії! Розповідала мені про якісь перспективи! То й була твоя перспектива? Старі соплі, слини і гавно?

Вчорашній вечір пройшов у сльозах, сьогодні, очевидно, продовжить цю мокру традицію.

Христина добре знала, що благополучні люди похилого віку в притулку для людей похилого віку не виявляються. У найгіршому випадку може йтися про дорогий приватний пансіонат. Та й то за медичними показаннями. Цим же дідусям і бабусям справді потрібні турбота, душевне тепло та любов. І в неї все це є надміру. Вона хоче і може поділитись. Чому ж ніхто не хоче її зрозуміти? Ніхто з тих, кого вона вважала за близьких людей.

Ідучи, чоловік крикнув засуджено:

- Кохання у тебе скупчилося багато? Так би й дала її рідному чоловікові! А то секс у свята, раз на тиждень!

Голосно грюкнув дверима. Вона підстрибнула і відсахнулася, ніби ляпаса отримала.

Він був весь час на роботі, потім із друзями, потім із пивом. А вона все ходила за ним, як песик. Все чекала у відповідь уваги. Потім перестала чекати. Але й просто спорту у ліжку не хотілося. Тому що про подружній обов'язок саме в цьому порядку чоловік і згадував: після роботи, друзів та пива. Коли вони стали такими? Чи справді в цьому вся справа і вона підсвідомо шукала об'єкти для перенесення любові до них?

Ні. Христина болісно скривилася. Згадала вкотре свою бабусю. І запитала себе: чи хотіла вона, щоб старенькій допоміг хтось щиро? Ну, ясна річ. То чому ж вона не може допомогти й іншим старим, що раптом виявилися зайвими, на узбіччі життя?

Всі ці думки не давали дівчині спокою, плутано перескакуючи аж до першого робочого дня. Вона приготувалася до важкої фізичної праці. Адже і підняти треба стареньких часто, і в візок інвалідний допомогти пересісти. Це не теку з документами перенести до сусіднього кабінету. Хоча й зарплата однакова. Чомусь дохід, як і раніше, визначає престижність професії, а зовсім не важливість праці.

Заплакана, з припухлими від сліз очима й обличчям загалом, з розбитим життям і душею, Христина постала перед своїми підопічними рано-вранці.

Шеф зібрав усім дідусь та бабусь у музичній кімнаті для знайомства. Дівчина із захопленням дивилася на його спілкування з мешканцями притулку. Суворо і ніжно одночасно він дбав про зовсім чужих йому людей.

- Ну що, хлопчики та дівчатка! - завзято звернувся до людей похилого віку, викликаючи у них боязкі посмішки.

Вони сиділи півколом. Хтось на лавочці, хтось на стільцях, принесених єдиним у колективі медбратом. Інші в інвалідних візках різного ступеня модернізації. Усього їх було десять людей. Не так багато, щоб розгубитись. І не так мало, щоб не втомитися надвечір.

- У нас поповнення в компанії, - шеф дружелюбно кивнув у її бік, відволікаючи від зосередженого знайомства з глибокими очима навпроти.

Старий біля самих дверей дивився з легкою хитрою, ледве зігнувши губи в посмішці. За руку його тримала жінка трохи молодше, сердито підібгавши губи в одну тонку лінію і ревно оберігаючи дружина від жіночої уваги.

Христина мало не вигукнула: "Та хто його тут поведе?" Але раптом помітила, що посміхається грайливо він старенькій навпроти, що наділа дивний рожевий капелюшок з величезним бантом і кокетливо погойдує ногою.