Читати книгу - "Божественна комедія"

109 Не розпізнав я, хто цей дух вродливий;

Той мовив: «Глянь-но! – Показав перед,

Де в грудях зяяв розруб страхітливий,

112 І посміхнувсь, додавши: – Я Манфред,

Констанци рідний внук, імператриці.

Прошу, як вирвешся із цих тенет,

115 У доні будь, в сім’ї, де міг родиться

Блиск Арагону і Сицилій блиск,

І правді всій допоможи розкриться.

118 Як збив мене з коня ворожий тиск,

Я вдавсь до того, хто крізь рани бачив

Мого життя уже пригаслий приск,

121 В сльозах благав, щоб він мене пробачив,

Бо вельми щедрі руки в Доброти

Для тих, хто шлях свій каяттям позначив.

124 Якби козенцький пастир зміг не йти

Виконувати Климента веління,

А глянув би в Господній лик святий, —

127 При Беневенто й досі жерло б тління

Побіля мосту прах моїх кісток

Під вартою важенного каміння.

130 А так їх мочить дощ, вкрива пісок

Над Верде, за кордоном, і зотліють

Із тягарем обернених свічок.

133 Але не сильно так прокляття діють,

Щоб вічна не вернулася любов,

Аж поки в нас надії зеленіють.

136 Хто без відпущення з життя пішов,

Хоч і розкаявся в хвилину смерті,

Зайти не може під святий покров

139 Аж тридцять строків, поки був упертий

В провинах протягом десятиліть,

Як присуду молитвою не стерти.

142 Тепер добрав ти сам, як звеселить

Констанцу розповідь твоя про мене, —

Де стрів мене й за що їй слід молить.

145 Молитва там – розправить тут рамена».

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

1 Коли з душевних сил котрась, буває,

Чи в радощі чи в смуток порина

І тільки цим уся душа палає, —

4 То іншим не спалахує вона

(Не можна, отже, вигадки пробачить,

Що душі наші полумінь єдна).

7 Тож як зачується чи замаячить

Таке, що душу жаром обгорта,

То як збігає час, вона й не бачить.

10 Лиш роздивлятись може сила та,

З цієї ж душу полум’я спостигло;

І та мов скута, ця ж у вись зліта.

13 Єство моє про це дізнатись встигло,

Коли з Манфредом мову ми вели,

Бо сонце непомітно перебігло

16 На п’ятдесят вже градусів, коли

Дістались ми туди, де тіні зграйно

Гукнули: «Шлях шукали ви й знайшли!»

19 Як достигають грона, то негайно

Скрізь виноградар терном затуля

Лазівки, не такі вузькі звичайно,

22 Як та, що нею лізти до шпиля

Ми почали з учителем поволі,

Як душ не стало чути іздаля.

25 Простують люди до Сан-Лео, Нолі

І пішки до Бісмантови ідуть,

Але звестись на бескиди ці голі

28 Було можливим лиш для крил, мабуть,

Високої мети, – ще й надихали

Слова поета, вказуючи путь.

31 Вузьким проваллям рушили ми в скали,

Де камінь в небеса свій верх простер,

І ми собі руками помагали.

34 Коли ж здолали ми крутий бар’єр

І вийшли на вузеньку полонину,

Спитав я вчителя: «Куди тепер?»

37 Він одповів: «Мене на верховину

Ти супроводь, не пожалівши сил,

А там я вожая тобі зустріну».

40 Але стрімкий був велетенський схил,

Який величніш за пряму здіймався,

Що нею ріжеться квадрант навпіл.

43 І я почав, бо віддих затинався:

«Лишаєш, батьку, ти мені сліди,

Пильнуй, щоб я їх повсякчас тримався».

46 «Синочку, хоч на камінь той зійди», —

Він вимовив, вказавши над собою

Серед урвистих скель облом гряди.

49 Од слів його я сповнився снагою,

Поповз за ним по кручених стежках

І, зрештою, на камінь став ногою.

52 І сіли так ми, щоб у нас в очах

На схід була дорога страхітлива, —

Приємно глянуть на відбутий шлях.

55 Спочатку вниз дививсь я, та вразлива

Увага йшла до сонця, бо зливавсь

На нас ранковий промінь десь ізліва.

58 Поет примітив, як я дивувавсь,

Що в сяйнім повозі їздець крилатий

Між нами й Аквілоном просувавсь,

61 І пояснив мені: «Якби Близнята

Були близ дзеркала, що ясно так

Повинне на всі сторони палати, —

64 Ми бачили б, що світлий зодіак,

Коли не хибить путь його безмежна,

Підходить під Возів небесний знак.

67 Збагнеш, від чого справа ця залежна,

Дізнавшися, що мають і Сіон,

І ця гора, йому супротилежна,

70 Єдиний обрій за твердий закон,

Півсфери ж дві, і що стезя надхмарна,

Де коні гнав бездольний Фаетон,

73 Отут, по цьому схилу, незабарна,

А там іде по тому, навпаки, —

І мисль твоя тоді не буде марна».

76 «Звичайно, – відповів я, – зір швидкий

Ніколи ще не був такий у мене,

Як нині, хоч мій розум затяжкий.

79 Незміряних кружінь кільце вогненне,

Що вчені звуть екватором його,

Лежить, між нами й сонцем полонене,

82 Як я добрав з пояснення твого,

Звідсіль на північ, хоч його ж євреї

На південь мають від шпиля свого.

85 Та не зневаж цікавості моєї:

Чи довго йтиме стежка ця важка,

Що важко навіть глянути на неї?»

88 А він мені: «Гора оця така,

Що ти спочатку тільки йти не в силі,

А вище – стане там хода легка.

91 Отож, коли для тебе стануть милі

І любі над усе стежки оті,

Мов плавний рух човна по тихій хвилі;

94 Коли ти дійдеш до кінця путі, —

Там тільки й зможеш на спочинок сісти,

Оглянеш сам усі місця святі».

97 Не встиг поет сказать цієї вісті,

Хтось поруч вимовив: «Аби знаття,

Що ти раніш не перестанеш лізти».

100 Обидва роздивились до пуття

Й побачили ізліва каменюку,