Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

— Сюди, — Кіан смикнув мої пальці й потягнув до схованого біля старої сірої багатоповерхівки підвал, ніби тільки його й шукав. Звідти лилося притлумлене світло, але місцина однаково не вселяла довіри. 

— Це гарна ідея? — прошепотіла я, із сумнівом дивлячись на чоловіка, який виглядав з підвалу. — Може, він теж нас хоче прибити? 

— Він? Цілком може, — згодився Кіан. — Але щонайменше він не зробить це так явно, як ті на даху. 

— У тебе невисокі вимоги довіри до людей.  

Він буквально впхнув мене в підвал і наказав чоловікові замикати двері. Той навіть не подумав ослухатися. 

— От і цей підвал знагодився. Багато їх? — спитав він дещо буденно. 

— Двоє на даху, машина у дворі стояла, але нею, думаю, зайнялися Марко та Спенсер, коли ми пішли. Для тих, хто на даху, мабуть, викликали інших. Сховок під квартирою замінований. Ми б прийшли раніше, але шлях до цього проклятого сховку постійно вислизає в мене з пам'яті, — відказав Кіан, а затим повернувся до мене й очима поводив спочатку по обличчю, а потім по всій мені. 

— Я в порядку, не полощи мене тими очима, — зло буркнула я, відійшла до стінки й впала на стільчик, що там стояв, навіть не чекаючи на запрошення. — Мені здавалося, ти казав, що твоя стайня захищена? 

— Так, — спокійно відповів Кіан. — Якби вона не була захищена, ми б зараз лежали з простреленими лобами. Дуже філігранна робота. А якби ти була сама вдома, то ніхто б тебе навіть і не розбудив. 

— Якби я була сама вдома, на мене не напали б. 

— Свята наївність. 

Я підтягнула коліна до підборіддя й обняла ноги руками. У самих тонких капцях було страшенно дискомфортно, хай і не холодно. Серце все ще калатало в грудях і не збиралося стишувати хід. 

— Я була певна, що мене не збираються вбивати. Навіщо тоді було стріляти так, щоб заледве зачепило? 

Кіан глянув на мене зі співчуттям, присів навпроти й пальцями вхопився за мої гомілки, старанно уникаючи поранення. 

— По-перше, може, вони хотіли вбити мене, а тебе був наказ не зачіпати. А по-друге, ми ж не знаємо, чи це ті, про кого ми думаємо. 

Я пхикнула. 

— Тобто таки якби я була десь не поряд із тобою, то могла б зараз бачити десятий сон і не чути дурнуватих пострілів?

Він мить помовчав, ніби не знаючи, що мені відповісти, прочистив горло, а потім звів очі й стримано промовив: 

— Якби я тебе відпустив, ти б і справді пішла? 

Я вражено втупилася в нього, його пальці сильніше втиснулися в голу шкіру моїх ніг. 

— А що стане, якщо я таки залишуся, Кіане? Хіба цьому всьому не додає якоїсь солодкості той факт, що це все — короткочасно й колись закінчиться? 

— Ні, — він відказав коротко, прибрав руки й зіп’явся на ноги. Його обличчя тепер не виражало жодної емоції. — У мене такого відчуття нема. 

Образився. Це було видно з того, як підкреслено чинно він відійшов від мене до чоловіка, який усе ще стояв біля дверей та прислуховувався до всього, що робилося надворі. Мені було кепсько. Я вже уявляла, як після завершення цього балагану забираюся додому — справді до себе додому, у порожню й перевернуту догори дригом малу квартиру. А ще ж сьогодні дурнуватий забіг з перешкодами. А я не виспалася. Усе скочується невідворотно вниз, як Сізіфів камінь. 

Що б на це сказала мама? Вона б сказала, що я дурне дівчисько, мені треба було за виграшні гроші купити не машину, а мізки. 

І де б це вона не мала рацію.

Зі сплутаними думками й волоссям я так і заснула, спершись на стінку й обійнявши руками коліна. Було незручно, спина затерпла, боліли ноги, поясниця й усі нервові закінчення, які тільки мають здатність боліти, але сон хапав мене за зап’ястя та тягнув за собою. 

Мені снилося щось жахливе, реальність перемішувалася з вигадкою, я часто виринала й знову поринала в химерні сновидіння, аж поки Кіан знову не розбурхав мене. Я спохопилася, скочила на ноги й ледь не впала через слабкість, яка різко потягнула мене вниз. Схопившись за Кіанове плече, ледь устояла, в очах потемніло й розплилося. Він притримав мене, стиснувши обома руками, і лише коли впевнився, що я не опинилася на землі, буркнув на вухо: 

— Не стрибай так прудко, мишо. Порядок?

— Якщо я миша, то ти великий чорний кіт? — уникнувши прямої відповіді, прошепотіла я. 

Над вухом почувся смішок, і напруга в повітрі помітно спала. 

— Можна й так сказати. Марко та Спенсер повідомили, що все чисто, можемо йти. 

— Так швидко? 

— Уже третя ночі, Вів. Нічого не швидко, повір. 

Після підвалу навіть солоне повітря здавалося приємно-солодкавим. Учепившись у пальці Кіана, я тупцяла за ним, усе дивуючись, як ми зуміли здолати такий шлях так швидко. Але спогади цієї ночі однаково скрутилися в моїй голові в щось неадекватно-сплутане. 

— Кіане? 

— Гм? 

— А що з тим чоловіком, що був у моїй квартирі? 

Я, звісно, не очікувала на швидку відповідь, але Кіан мовчав надто довго, що вже думала, він мені нічого не скаже. 

— Цікавого від нього я нічого не довідався, він нічого не сказав, тож… 

— Ви його прикінчили. 

— Так. 

Шлунок скрутило, і я більше нічого не питала.