Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

— Якщо це пастка… — її голос затремтів, але в очах залишалася рішучість.

— Ти знаєш, що це не так, — я тихо відповів. — Просто довірся мені.

Вона мовчки кивнула.

— Гаразд. Але якщо щось піде не так, Дем'яне… — її погляд говорив більше, ніж слова.

— Я все розумію, — відповів я, намагаючись не показувати полегшення. — Ходімо. Час не на нашому боці.

Ліда обережно взяла доньку на руки, і ми рушили до машини. Але навіть у тиші, що панувала між нами, я відчував її недовіру, яка важким тягарем нависала в повітрі.

-- Лідо, хутко сідайте до машини, – наполегливо сказав я, озираючись навколо, намагаючись приховати тривогу в голосі.

Ліда з донькою вибігли наперед, а я відчинив дверцята автомобіля. Її кроки були нерішучими, мовби ноги самі не хотіли слухатися. Я бачив цей страх у її очах і розумів, як важко їй довіритися, але часу на вагання вже не було.

-- Прошу вас, – додав я тихіше, майже благально.

Ліда ковтнула повітря, ніби збираючись із силами, і, взявши доньку за руку, сіла на заднє сидіння. Вона посадила дівчинку собі на коліна й обійняла її, наче це була єдина можливість захистити свою дитину. Її погляд, сповнений недовіри й болю, обпік мене, але я знав, що це не час для пояснень.

-- Їдьмо звідси подалі, – коротко сказав я, заводячи двигун. Машина рвонула з місця, залишаючи позаду шум і пилюку.

На задньому сидінні запанувала тиша, напружена й крихка, як натягнута струна. Раптом її порушив дитячий голос:

-- Мамо, ти знаєш цього дядька? Він твій друг?

Серце стислося від несподіваності. Я на мить поглянув у дзеркало заднього виду. Очі дівчинки, великі й невинні, дивилися на мене з цікавістю й наївною довірою. Ліда мовчала, міцно притиснувши доньку до себе, ніби намагаючись захистити її  від усього зовнішнього світу.

-- Так, Есмі, – нарешті сказала вона, ледве стримуючи хвилювання. – Я знаю його. Колись дуже давно я працювала у його домі садівницею разом із дідусем.

Дівчинка нахилила голову, вдивляючись у моє обличчя. Її голос був спокійним, але сповненим дитячої впевненості, яка пробудила в мені якесь тепле, забуте відчуття:

-- То значить, він нам не ворог. Цей дядько – хороша людина.

Я ковтнув повітря, намагаючись приховати хвилювання, що нахлинуло від її слів. Вони пролунали так просто, так беззастережно, що на мить я відчув, як стіни, які я будував навколо свого серця роками, починають тріщати.

-- Сподіваюся, ти маєш рацію, дівчинко, – тихо відповів я, не відводячи погляду від дороги.

– Мене звати Есмі, і не кажіть, що у мене дивне ім'я. Воно просто рідкісне, – серйозно пояснила дівчинка, дивлячись на мене зосередженим поглядом. Її маленьке обличчя було надто дорослим для її віку, ніби життя змусило її швидко подорослішати. Вона так сильно нагадувала мені Ліду. 

– Я – Дем'ян, – відповів я, ледь усміхнувшись. – І я навіть не думав казати тобі, що твоє ім'я дивне. Воно дуже гарне.

Есмі нахилила голову набік, уважно мене розглядаючи.

– А ви розумний, – сказала вона, ніби це було беззаперечним фактом.

Я посміхнувся трохи ширше.

– Ти теж дуже кмітлива дівчинка. Скільки тобі років?

Есмі на мить задумалася, ніби підраховуючи свій вік.

– Е-е... краще розкажіть, що з моїм татом. Ви нічого не пояснили. Я хвилююся, -- запитала Ліда. 

 Вона легенько притиснула доньку до себе, намагаючись заспокоїти її, але я знав, що потрібно щось сказати. Вона заслуговувала на хоча б часткове пояснення.

– У саду сталася невеличка пригода, – почав я спокійно, намагаючись не видати свого хвилювання. – Петрович поранив руку, але все вже позаду. Йому надали допомогу й відпустили додому. Полежить кілька днів і повернеться до роботи.

Ліда довго мовчала, обмірковуючи мої слова. Її очі уважно стежили за кожним моїм рухом, ніби намагаючись вичитати правду між рядками.

– Ви точно не обманюєте? – нарешті запитала вона. Її голос був серйозним, майже дорослим. Вона знову почала мені викати. 

– Ні, я не обманюю, – відповів я твердо. – Все буде добре, обіцяю.

Ліда трохи розслабилася, але все одно продовжувала обіймати маму, наче шукаючи в ній останній притулок. Ліда мовчала, але я бачив, як сльози поволі збираються в її очах. Вона дивилася у вікно, намагаючись приховати свої емоції, але її біль був відчутний у кожному русі.

Машина пливла  дорогою, і тиша знову накрила нас, але тепер у ній було трохи більше спокою.

Ми під’їхали до мого будинку, і я одразу побачив на сходах Вероніку.  Щойно я заглушив двигун, вона почала спускатися сходами до нас, склавши руки на грудях. Її постава говорила про все: роздратування, незадоволення, і, звісно, тисяча запитань, які вона збиралася висловити просто зараз.

Я обійшов машину й відчинив дверцята для Ліди. Вона вагалася, наче розуміла, що зараз на неї чекає ще один непростий момент.

– Лідо, все гаразд. Йдіть за мною, – сказав я, простягаючи руку, щоб допомогти їй вийти. Вона взяла доньку за руку й повільно піднялася з машини.

– Дем’яне, – пролунав холодний голос Вероніки. Вона стояла на сходах, дивлячись на мене так, ніби я щойно приніс у дім бомбу.

– Це Ліда й її донька Есмі, – спокійно відповів я, навіть не зупинившись. – Їм потрібна допомога, і вони залишаться тут на деякий час.

Вероніка зиркнула на мене так, що в іншій ситуації це могло б змусити мене посміхнутися. Її погляд ковзнув до Ліди, потім до дівчинки, яка злякано тулилася до мами.

– Дем’яне, ми не обговорювали... – почала вона, але я перебив її:

– І не будемо зараз. Поговоримо пізніше.

Вона закусила губу, але нічого більше не сказала. Її очі, однак, говорили значно більше. Я знав цей погляд – гнів, змішаний із ревнощами й нерозумінням. 

– Ідіть, я покажу вам ваші кімнати, – звернувся я до Ліди, пропускаючи їх уперед.

-- Ми можемо піти до тата. Там зачекаємо. Я не хочу завдавати вам клопоту. 

-- Все нормально, Лідо. І Петрович зараз не у своїй кімнаті. Він у будинку. За ним доглядає Поліна.