Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

- Ворон, зовсім не обов’язково дочитувати нецікаву книгу. Чи допивати остиглу каву. – Савчук замахнувся ключкою для гольфу і вдарив по білому м’ячику. А вже через хвилину дивлячись у бінокль задоволено посміхнуся.

- Я надто довго працював над цим проектом. – Костянтин подав йому пляшку з водою. – Не можу все отак кинути.

Той відпив підморгуючи молодій блондинці. У Гольф клубі сьогодні було особливо людно.

- Ромео, ти мене слухаєш чи дівок клеїш? – штовхнув друга у плече.

Цмокнувши, Роман награно закотив очі і поправив білосніжне поло.

- Мій милий друг. – поставив руку на плече Кості понизивши голос. – Тобі пора оприділитися. Ти все ще хочеш з нею серйозних відносин чи просто втілити свою сексуальну фантазію?

Костя лише мовчки відвів погляд.

- Так я і думав. – задоволено посміхнувся. – То ж викинь оці рожеві соплі. – кивнув на підвіску. – І переходи до серйозних дій. Хоче вона в кіно з нашим Матвієм? Ну організуй... А коли він пошле її подалі... Ти ж постарайся, аби послав. Вгадай, до кого вона прийде плакатися в жилетку? Ну а далі справа техніки. – поплескав друга по плечі. – Не мені тебе учити... – закинув на плече дві ключки. – До речі... – озирнувся. – У твоєї сестрички завтра побачення з тим власником кав’ярні. Якщо тобі цікаво. О четвертій.

- Мені байдуже... – запхав руки у кишені з’їжачившись від пориву холодного вітру.

- Ну... Я б на твоєму місці хотів знати, кого впускаю у сім’ю.

Костя лише кивнув не дивлячись у вічі друга.

- Твій батько так і не об’явився? – вирішив перевести тему.

Роман на секунду застив. З його красивого аристократичного обличчя спала маска легкості. Забувши про дівчат, він сів за чорний квадратовий столик, покликавши офіціанта.

- Ні. – замовив віскі. – Та й що він мені скаже? Вибач синку, я весь капітал переписав на коханку, яка мене кинула і умотала закордон? Мало того, що компанія під арештом та ще й який це удар по репутації! – відпив з келиха бурштинової рідини і покривився.

- Ти не пробував її шукати? – Воронівський розташувався навпроти крутячи в руках пляшку з водою.

- Це довго. І результат невідомий. – він зробив паузу, хапаючи на собі неоднозначний погляд жінки неподалік. – Вона сама до мене прийде.

- Що ти задумав?

- Я тут навів справки... Виявляється у неї є донька.

Роман розвернув до нього телефон на екрані якого була звичайна молода дівчинка.

- 16 років, живе з бабусею, носить прізвище батька... Вчиться у 137 гімназії.

- Ром... ну дівчинка ж не винна, що в неї така матуся. І не факт, що вона приїде рятувати доньку.

- Ну, якщо не вдасться повернути гроші... Хоча б поквитаюся. – у нього завібрував телефон сповіщаючи про повідомлення. – Мені пора. Ти приїдеш сьогодні на тусу до Вільшанського?

- Не знаю... Напевно, ні.

Савчук пішов, а Воронівський ще якийсь час продовжував сидіти у роздумах. Повернувся додому тільки до вечері. На диво, все сімейство було у зборі.

Мішель сиділа на кріслі підтягнувши одну ногу і щось читала телефоні. Помітивши його, явно здивувалася. Та нагородила лише одним коротким поглядом.

Мачуха метушилася подаючи на стіл, а батько щось весело розповідав допомагаючи дружині. Все було так... Ідеально. Що десь під ребрами защемило. Тільки... Це не його сестра. І не його мама. Його мама уже чотири роки лежить у сирій холодній землі. В якусь мить йому захотілося закричати. І розтрощити тут усе.

 Зупиняло лише щасливе обличчя батька. Тому, одягнувши маску буденної ввічливості зайшов у вітальню.

- Синочку, як добре, що ти прийшов. – мачуха розцвіла у доброзичливій посмішці.

Він сів за стіл, помітивши, що прибори були розраховані і на нього. Незважаючи на його відсутність весь тиждень.

Сімейні вечері прийшли у цей дім разом із мачухою. Його мати рідко готувала. У неї або голова боліла, або депресія, або істерика, або друзі...

Аби прогнати неприємні спогади Костянтин повернувся до Мішель, яка сиділа по ліву руку від нього.

- Як справи? – нахилив голову уважно її розглядаючи.

Дівчина неохоче відірвалася від телефону, подивившись на нього, як на пришибленого. З яких це пір, він почав з нею так привітно розмовляти?!

Хлопець ще ширше посміхнувся, побачивши, як в її очах назбирується гнів. Вона явно хотіла виказати все, що про нього думає. Та присутність батьків кардинально змінювала ходи у цій грі.

- Дякую. Все гаразд. – посмішка Мішель більш нагадувала оскал. – Як твоє заняттям з репетитором? Успішно? – лелійно протягнула.

- Цілком. – кивнув не відводячи погляду від її обличчя, яке на мить нахмурилося.

 Але кілька разів кліпнувши, вона повернула звичний байдужий вигляд.

- До речі, дякую за геометрію. Ти мені дуже допоміг.

І вона була досить щирою у своїх словах. Щось в грудях хлопця ледь чутно затріпотіло.

- Будь ласка. Можу з тобою позайматися.

Ні! Ну навіщо він це бовкнув?! Займатися з нею геометрією?! А далі що? У кіно, ресторани, побачення... Простого «будь ласка» було б цілком достатньо.

- Не варто. – вона відпила томатного соку.

Чи відчув він полегшення? Явно ні. Навіть навпаки. Її відмова боляче вдарила по самолюбстві. Що викликало роздратування.

- У мене чудовий репетитор і у нас все досить динамічно розвивається.

Костянтин міцно стиснув у руці виделку. Після цієї фрази обоє уткнулися в свої тарілки.

- Я така рада, що ви подружилися. – промовила мачуха з любов’ю дивлячись на пасинка. – Мішель завжди мріяла про старшого брата. Коли вона поруч з тобою я абсолютно спокійна.

- Старший брат... – повторив киваючи. – Авжеж.

Коли батьки знову заговорили між собою, він опустив ліву руку під стіл прямо на голе коліно Мішель. І швидко потягнув уверх аж до м’яких шортів. Її ніжна шкіра вмить обпекла йому долоню настільки, що струмом вгасило аж по грудях.

Дівчина сіпнулася перевернувши на себе тарілку з гарячою картоплею по французьки. Скрикнувши від болю побігла у ванну.