Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Керол ступила крок до нього.

— Віллі, прошу тебе, не треба.

Робін Гуд простяг руку, ухопив Керол за перед футболки і стиснув її в кулаці.

— Що, маєш вже троха цицьок? Нє, ще не дуже. Ти ще всього-на-всього малятко Джербер.

Він відштовхнув Керол геть. Боббі, якому в голові ще досі дзвонило від ляпаса, підхопив її і вдруге врятував від падіння.

— Давайте натовчем цьому голубенькому, — запропонував мотопояс, — не можу дивитися на його пику.

Вони підсунули ближче, колеса велосипедів урочисто заскрипіли. Тоді Віллі випустив свого велосипеда — той повалився на бік, ніби здохлий поні — і замахнувся на Боббі. Боббі підніс кулаки в блідій імітації Флойда Паттерсона.

— Гей, хлопці, що це тут відбувається? — пролунав позаду чийсь голос.

Віллі відвів кулак і, все ще не розтискаючи його, зиркнув через плече. Те ж саме зробили Робін Гуд і мотопояс. Біля узбіччя стояв старий, блакитний «студебекер» з іржавими приступками пасажирських дверей і магнітиком-Ісусом на приладовій панелі. Перед машиною стояла, демонструючи неймовірно пишний бюст і неймовірно широкі стегна, подруга Аніти Джербер, Ріонда. З літнім одягом їй ніколи не подружитися, це було ясно Боббі і в одинадцять років, та зараз вона виглядала, неначе богиня у бриджах.

— Ріондо! — закричала Керол ледь не зі слізьми. Вона проштовхнулася повз Віллі і хлопця з мотопоясом. Ні той, ні інший навіть не намагалися її схопити. Усі троє сентґебівців втупилися в Ріонду. Боббі впіймав себе на тому, що не зводить очей зі стиснутого кулака Віллі. Інколи, коли Боббі вранці прокидався, його пісюн був твердий, мов каменюка, і стояв сторч, ніби місячна ракета абощо. Дорогою до туалету він в’янув і м’якшав. Напружена рука Віллі так само зів’яла, долоня на її кінці розслабилася, розгортаючись назад у пальці. Від порівняння Боббі розібрав сміх, та він притлумив цей порив. Вони побачать, як він усміхається, однак нічого не зможуть зробити. Проте згодом… у якийсь інший день…

Ріонда поклала руки на плечі Керол і пригорнула її до своїх велетенських грудей. Вона прискіпливо вдивлялась у хлопців у помаранчевих сорочках і посміхалася. Посміхалася і навіть не намагалася це приховати.

— Віллі Ширмен, якщо не помиляюся?

Ще недавно здійнята рука повисла коло пояса. Промимривши щось, Віллі нахилився і підняв велосипеда.

— Річі О’Міра?

Хлопець з мотопоясом втупив очі в носаки своїх запилюжених бутс і теж щось пробурмотів. По його щоках розливався рум’янець.

— У всякому разі, хтось з О’Мірів. Вас там до дідька й ще трохи, ніяк не затямлю, хто є хто.

Її погляд метнувся до Робіна Гуда.

— А ти чий будеш, парубче? Дедем? Ти ніби на них трохи схожий.

Робін Гуд дивився на свої руки. На його пальці був шкільний перстень і він заходився його обертати.

Ріонда все ще тримала руку на плечі Керол. Керол, скільки могла досягнути, обхопила Ріонду рукою за стан. Коли Ріонда ступила на вузеньку смужку трави між дорогою і тротуаром, Керол, не дивлячись на хлопців, пішла за нею. Ріонда не зводила очей з Робіна Гуда.

— Краще тобі відповідати, синку, коли я звертаюся. Мені буде зовсім неважко знайти твою маму, як захочу. Треба тільки запитати отця Фіцджеральда.

— Я Гаррі Дулін, — врешті-решт вичавив хлопець і ще швидше закрутив перснем.

— Тож я майже вгадала, правда? — приязно сказала Ріонда, ступивши ще кілька кроків, що перенесли її на тротуар. Керол, боячись опинитися так близько від хлопців, спробувала її стримати, та Ріонда й бровою не повела. — Дедеми і Дуліни — всі переженилися між собою ще ген в графстві Корк в Ірландії, і тра-ля-ля, пішло-поїхало.

Ніякий не Робін Гуд, а хлопчисько на ім’я Гаррі Дулін з ідіотським саморобним сагайдаком для бейсбольної бити за спиною. Не Марлон Брандо з «Дикуна», а хлопець на ім’я Річі О’Міра, якому ще років зо п’ять, якщо не ніколи, не бачити «Гарлея», який би пасував до його мотопояса. І Віллі Ширмен, що в присутності друзів не насмілюється бути чемним з дівчиною. Щоб зменшитися до своїх правдивих розмірів достатньо було лише тілистої жінки у бриджах і топі на ґудзичках, яка примчала на допомогу не на білому скакуні, а в «студебекері» 54-го року. Ця думка мала б втішити Боббі, та чомусь не втішила. Він спіймав себе на думці про слова, сказані Вільямом Ґолдінґом: «Хлопців з острова врятувала команда військового корабля, їхнє щастя. Але хто врятує команду?»

Це безглуздя, ніхто в цю мить не потребував порятунку менше, ніж Ріонда Г’юсон, та ці слова не переставали мучити Боббі. А що, коли дорослих не існує? Якщо поняття «дорослий» — лише ілюзія? Якщо їхні гроші насправді лише іграшкові кульки, ділові угоди — не що інше, як просто вимінювання карток з бейсболістами, а їхні війни — всього-на-всього ігри в розбійників у парку? Що, коли під костюмами і сукнями всі вони залишилися шмаркатими дітлахами? Господи, цього ж не може бути, правда? Боббі від однієї цієї думки робилося моторошно.

Ріонда все ще не відривала очей від сентґебівців. На її губах грала недобра, досить небезпечна посмішка.

— Ви, троє здорових лобурів, не стали ж би чіплятися до дітей, молодших і слабших за себе? До того ж одна з них дівчинка, така як і ваші молодші сестрички.

Хлопці стояли тихо і вже навіть не бурмотіли. Тільки переминалися з ноги на ногу.

— Впевнена, що ви б такого не зробили, бо це було б боягузтво з вашого боку, як думаєте?

Вона знову дала їм можливість відповісти і купу часу, щоб послухати власне мовчання.

— Віллі? Річі? Гаррі? Ви ж не знущалися над ними, правда?

— Звичайно, що ні, — буркнув Гаррі.

«Якщо він закрутить перстень ще швидше, то в нього, найпевніше, загориться палець», — подумав Боббі.

— Якщо я таке подумаю, — провадила Ріонда, і далі небезпечно всміхаючись, — мені, очевидно, доведеться піти поговорити з отцем Фіцджеральдом. А він, мабуть, вважатиме, що треба поговорити з вашими батьками. Ну а ваші татусі, мабуть, вважатимуть своїм обов’язком відпарити вас по одному місцю… адже ви цього заслуговуєте, правда ж, хлопці? Ви ж умієте знущатися над меншими і слабшими.

Мовчанка тривала. Усі троє знову осідлали свої комічні велосипеди-недоростки.

— Вони лізли до тебе, Боббі? — звернулася до нього Ріонда.

— Ні, — випалив Боббі, не задумуючись.

Ріонда поклала пальця на підборіддя Керол і підняла її обличчя догори.

— А до тебе, любонько?

— Ні, Ріондо.

Ріонда посміхнулася Керол, і хоч в очах у дівчини стояли сльози, вона всміхнулась у відповідь.

— Що ж, хлопці,