Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

– Я до німця... Куди?

Діти хором відповіли:

– До двору, у флігелі, ліворуч. Але його немає – він у корчмі, п’є пиво…

Чиновник поліз у кишеню жилетки (спершу треба було розстібнути зимовий верхній одяг, на що пішло трохи часу), витяг звідти жменю дрібних грошей і кинув на найближчий стіл, у сніг. Діти почали кричати і виривати монети. Ван Хоутен, натхненний власною хитрістю та вчинком, пішов до головного будинку, але не встиг дійти до нього, як у нього уся спина зробилася білою – вдячні діти кидали в нього сніжки, немов у щит… Він навіть не став обтрушуватися – його залізне здоров’я та стан витримували і не таке… Детектив лише тихо сказав собі, заїкаючись від роздратування:

– Нег-гідники… без честі й совісті…

Уся садиба – по суті, мурований палац – стояла в руїні: розбиті шибки були залатані папером і дошками, а в окремих дірах стирчали пічні труби. Мабуть власники виїхали, і будинок зайняла біднота, люмпен-пролетаріат. Це часто трапляється зі спірною спадщиною, коли довірена особа є ненадійною. Не встигнуть родичі помиритися, а маєток знищено…

Він підійшов до дверей, покритих бляхою. Замка на них не було. Увійшов – агресивний сморід квашеної капусти, гнилої картоплі та диму від єдиного каганця, що тлів в кутку, мало не збили його з ніг. Коридор був захаращений діжками, виварками для кип’ятіння білизни, великими пральними дошками… На скрині біля стіни сидів п’яний дідок у подертому, незалатаному одязі. Гикаючи, він постійно сьорбав з великої скляної пляшк и рідину сивого кольору.

– Де тут живе німець? – тоном наказу запитав чиновник.

– Т-т-та-а-ам, — пробурмотів старий і вказав на треті двері ліворуч.

Гість підійшов ближче й відчинив їх одним ривком. Як він і передбачав, засув ледве тримався на гнилій деревині й не чинив жодного опору чиновнику (навіть такому, що був у відпустці). Старий навіть не звернув на це уваги – він в цей час закупорював величезну пляшку скрученим папірцем.

В однокімнатному приміщенні було темно. Радник дістав із кишені сірники й запалив один – ліворуч помітив гасовий ліхтар. Він узяв його в руку і запалив гніт іншим сірником. Світло відразу заповнило всю маленьку квартиру – в одному кутку койка, в іншому – стіл. На стіні біля дверей висить полиця, з якої він взяв ліхтар. На полиці був ще свічник і пачка свічок. Під полицею три рушники, на табуреті миска, а в ній глечик з водою. Справа, на етажерці, телефон. Напевно, той, який було відключено. Поруч – буханець хліба та трохи скромних харчів. Під вікном скриня, забита дощечками та газетами. І більше нічого. Ні шаф, ні письмових столів – нічого.

Детектив швидко підійшов до скрині й відкрив її. Трохи ношеного одягу. Швидко викинув його на ліжко й обмацав кожну штуку по черзі – було надто темно, щоб повірити тільки власним очам. Нічого Він закинув усе назад, не намагаючись приховати сліди своїх пошуків. Сів на нари й знову озирнувся, ретельно освітлюючи ліхтарем кожен куточок…

Пастка на щури під етажеркою. Під табуретом з умивальником – на поличці – мило в мильниці, щітка для гоління, бритва. Поруч, на цвяху, пасок для її доведення. Ван Хоутен підвівся і вже збирався піти, коли йому дещо спало на думку – він повернувся до лежанки й одним ударом ногою штовхнув її під протилежну стіну.

На підлозі лежав довгий, вузький, плаский ящичок. За розміром і елегантністю схожий на футляр для скрипки, тільки прямокутний. Він виділявся в цій кімнаті, повній дешевих речей – його дерев’яне покриття було ретельно виготовлено з благородної деревини та покрито шпоном. Замочки з двох сторін – чисті, нові.

При спробі його відкрити він рішуче протидіяв Естару Павловичу. Чиновник махнув рукою на умовності та хороші манери й протягнув руку до ножа, який лежав серед іншого домашнього начиння на полиці. Відкрив спочатку один замок, потім другий. Детектив обережно відкрив гладкий сундучок. У вимощеному оксамитом футлярі лежала розібрана на три частини розібрана рушниця.

Семі-Булатов увійшов до "Червоної корчми" в супроводі городового, якого побачив неподалік — мабуть, щойно вийшов після того, як таємно випив кухоль під час чергування… Побачивши начальство, дільничний відсалютував належним чином, навіть надміру старанно, мабуть, сподіваючись, що це відверне увагу від запахів, які виходили з-під висячих вусів.

– Ні, ні. Я помилявся, - сказав про себе канцелярист. Це не кухоль пива. Арак. Подвійна порція і ще стопка горілки. Солоний огірочок. – Потім він вже голосно сказав: – Чому ти ведеш себе як клоун? Я не на службі. – І тут же, щоб поліцейський сприйняв його не надто фамільярно, додавав: – Арачок попиваєш? Га?

Червоне від морозу й випивки обличчя бідолахи прийняло ще більш буряковий колір.

– Холодно… — смиренно прошепотів він в якості виправдання.

– Добре, добре, я ж нічого не бачив... Огірочок? І чарочка горілки?

– Так точно… – Зовсім розкаяний грішник дивився лише на гамаші Єфима Фомича.

– А арачок – подвійний?

– Так точно, ваше благородіє… – ледь чутно пробурмотів серйозно наляканий городовий.

Семи-Булатов вирішив взяти бика за роги:

– З німцем пив?!

– Ні, ні, ваше благородіє! Ні, я ззаду. Від кухні… у корчмаря… Ніхто мене не бачив. А німець сидить у залі... – нескладно, але цілком зрозуміло поясняв той.

– Це добре. Що це за шваб?

– Хто його знає? Папери у нього в порядку, у відділку зареєструвався. Працює помічником бухгалтера в цегельні. Це вони, власники, влаштували дозвіл на перебування… Живе він у їхніх будинках, а точніше у колишньому панському будинку, у флігелі. До нього ніколи не було претензій.

– Звідки він приїхав? Коли? Як звуть власників цегельні?

– У газетах було написано: з Дюссельдорфа. Півтора місяця тому він з’явився на районі, прописався… І власники теж німці – Мюллер і Рюген. Вони тут вже давно, два роки тому викупили від сім'ї Фуше увесь маєток, поставили цегельню.

– Гаразд, зараз ми підемо в корчму, а ти непомітно покажеш мені німця. Відразу після цього підеш до відділку, викличеш двох філерів і поліцейську