Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Знаєш, Юлько, раніше для мене звабити дівчину було справою інтересу. А як діло зроблено, вона переставала бути мені цікавою. Тільки не ти. Ти така… незвичайна.

Я тоді не звернула уваги на його слова — маячня чоловіка напідпитку.

А тепер усвідомила: у його житті завжди будуть Жені, Тані, Мані, Валі. Чи готова я із цим змиритися? А також із тим, що в нього від мене є й інші таємниці, про які я не допитувалася. Відчувала, що йому це буде неприємно.

І зрозуміла: готова. Готова миритися із чужими жінками в його ліжку, аби тільки не втратити Костю! Бо це було як відрізати частину себе.

«Що з тобою? — питала сама себе. — Де твоя гордість? Де твоє самолюбство?»

Ні гордості, ні самолюбства не було. Вони тонули в глибинах Костиних зелених очей.

«Якщо він зараз скаже: “Не чуди, ходімо додому”, невже я піду?» — думала я, спостерігаючи, як рухаються Костині повні вуста. Певне, він щось говорив, але я не чула, заглушена болем.

— Слухай, не чуди, ходімо додому, — сказав Костя.

І я пішла. У квартирі з кожного закутка мені тхнуло чужими ядучими парфумами. Знову занудило, я побігла до ванної.

— Чому бліда й темні круги під очима? — поцікавився Костя.

Ні слова вибачення, ні сорому в погляді. Я це прийму?

— Погано почуваюся, — відповіла, — піду приляжу.

Хотіла було піти в нашу спальню (чи нашу?), але звідти несло парфумами й запахом того, що тут недавно відбулося. Лягла в маленькій спальні для гостей, які до нас украй рідко приходили. Чому? Навіть Костиних батьків я ніколи не бачила. Чому він ніколи не запрошував батьків у гості? Соромився селючки, яка йому готувала, прала, прибирала, забезпечувала побут? Чи таки кохав мене? Певне, кохав, та все минає. Тільки не в мене. Дурна натура: якщо вже хтось западає в душу, то дуже глибоко, так, що не витягти.

Поступово я почала провалюватися в тяжкий сон. Мені верзлася білява Женька верхи на Кості. Вона дивилася на мене медово-жовтими котячими очима й грубим голосом, наче на сповільненій магнітофонній стрічці, казала:

— Обдурили дурачка на чотири кулачка…

«До чого тут дитячий віршик?» — дивувалася я, тяг­ла руки, аби скинути білявку з Кості, який, як мені здавалося, уже задихався під нею. Та мої руки ставали важкими, ніби свинцевими, падали і, наче ганчірки, звисали вздовж тіла.

Прокинулась я десь опівночі. Кості не було вдома. Попри холод, я відчинила настіж вікна у всіх кімнатах, аби вивітрити чужі гидкі запахи. Охолодила квартиру мало не до льоду на стінах, але запахи не зникли. Мені ж чомусь стало жарко, потім знову холодно. Я куталася в м’які вовняні пледи, та нагрітися не могла. Здогадалася поміряти температуру. Термометр зашкалював — 41,5. Я перелякалася — не за себе, за дитину. Хотіла було випити жарознижувальні пігулки, але подумала, що в моєму стані того робити не можна. Викликати швидку? Тоді Костя дізнається, що я вагітна, а мені чомусь (і сама не могла пояснити чому) не хотілося цього.

Я взяла велике простирадло, намочила в холодній воді, викрутила, роздяглася і повністю ним обмоталася. Прохолода приємно остудила тіло, але хвилин через десять простирадло майже висохло. Я повторила процедуру ще раз, змастила лікті, стопи, шию і коліна розведеним оцтом. Через кілька годин жар спав, лишилася тільки неймовірна втома.

З того дня наші стосунки з Костею почали сходити нанівець. Він вважав, що нічого страшного не сталося. Я думала інакше, але не могла собі уявити життя без нього. З ним я стала розкутішою, сміливішою, змогла полюбити себе… От тільки чи достатньо? Хіба не потрібно було швиргонути йому в обличчя ключі від квартири й наказати ніколи більше не з’являтися на моєму горизонті? А як же дитина? Поїхати додому й привести матері ще одного байстрюка? «Оце так сімейство», — скажуть у селі. Що з того, що зараз не середньовіччя? Камінням не закидають, але й обійми не розкриють. Та Бог з ними, з тими чужими людьми. До своїх не хотілося, ось що найстрашніше. Я звикла бути сама собі господинею. Костя ніколи не обмежував мене в діях, почуттях, розвагах. А може, йому це було байдуже? Мабуть, він чекав, що і я буду такою ж… демократичною у своїх поглядах на його маленькі інтрижки. Та моя демократія виявилася дуже обмеженою.

Напруга між нами росла. Я не могла дивитися на Костю, спокійно говорити з ним — зривалася на крик.

— Хоч би вибачився! — кричала я.

— Я тобі нічого не винен, — репетував він у відповідь, — ти мені хто?! Дружина? Ні! Я вільна людина, як і ти! Хіба не так? Зрозумій, — казав він уже тихіше, — чоловік не може все життя бути з однією жінкою, це не в нашій природі. Навіщо ти надаєш значення тому, що сталося? Це ж тільки епізод, не більше.

— Один з багатьох, які ще трапляться в майбутньому. Чи не так?

Костя мовчав. Я зачинялася в маленькій спальні. Ми більше не спали разом.

— Знаєш, — одного разу сказав Костя, — я з тобою живу так довго, бо в тебе вистачало розуму не лізти в мої справи й не виносити мені мізки. Та, бачу, я помилився.

— Ти помилився, — процідила я крізь зуби, — коли привів ту шльондру додому.

— Це мій дім, — з натиском сказав Костя, — і я вільний робити в ньому що заманеться. Не забувай про це.

То було останньою краплею. Я вважала цей дім і своїм теж. Власне, це було єдине місце, де я не почувалася чужою. Невже так сильно обманювалася? Кохання затьмарило розум, і я не помічала того, що мала бачити? Його постійне «моя», «моє», «моя територія», «моя власність» і так далі. Дуже рідко