Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Того ж вечора я зібрала речі й пішла назад до гуртожитку. Добре, що в мене вистачило розуму не відмовлятися від кімнати. Костя мене не затримував, із чого я зробила дуже невтішні висновки.

У гуртожитку цього року нас жило троє: крім мене, ще дві дівчинки-першокурсниці. Вони зустріли мене досить непривітно, але то пусте.

Мені було дуже погано не лише фізично — діймала постійна нудота, — а й морально. Я намагалася втішити себе думками про те, що це не найстрашніше, що може статися з людиною.

Насправді я не розуміла, як жити далі. Кидати інститут, коли залишалося довчитися якихось півтора року? Але як учитися з дитиною на руках? Брати академку і їхати додому, до матері? Ото вже радості їй буде: одна в пелені принесла, а тепер ще й друга. Хто нас із дитиною утримуватиме? Кинути дитину на маму, а самій піти на роботу? Не думаю, що вона зрадіє такій перспективі. Мама сама тільки недавно вийшла з декрету і, як я зрозуміла, чудово почувалася, повернувшись «у люди». Сказати Кості, що я вагітна? Подумає, що я використовую останній аргумент. Це таке приниження… Позбутися дитини? Навіть страшно було подумати про таке. Та довелося.

Одного дня — минув уже місяць, як я пішла від Кості, і за цей час він ні разу не підійшов до мене, а на заняттях демонстративно відвертався — я знову побачила його із Женькою. На ній, як завжди, була коротка спідниця, довгі, за коліна, чоботи й коротенька біла шубка. Виглядала, як та дама з Паблових сороміцьких журналів. Вона метеликом пролетіла повз мене, встигнувши кинути лукавий, нахабний, сповнений презирства погляд, помчалася далі й з розбігу кинулася комусь на шию.

Я не відразу зрозуміла, що цей хтось — Костя.

— Що, недовго музичка грала? — спитала мене однокурсниця Тетяна, не дуже ховаючи глузливий блиск в очах. — Тобі казали, що він жодної спідниці не минає. Ось, тримай!

— Переживу! — процідила я крізь зуби й гордо підняла голову. — Ще не один такий буде!

У Тетяни від здивування округлилися очі. Я ж ледве стримувала сльози.

Костя із Женькою (спеціально, мабуть) пройшли повз, навіть не глянувши в мій бік.

Я не витримала й покликала:

— Костю!

Думала, піде далі, але ж ні — повернувся, і моє серце радісно затьохкало.

— Що ти хочеш? — запитав він. — Усе скін-че-но. Я тобі казав: це лиш епізод мого життя. Ти все зробила, щоб він перетворився на довгу історію.

— Я зробила? — У мене аж дихання перехопило.

— Ти! — підтвердив він. — Ти пішла від мене, а не я від тебе. Нікому не дозволено йти від мене, зрозуміло? Кидаю я, а не мене! Прощавай!

Вони пішли, узявшись за руки. Я довго дивилася їм услід і думала, що помилилася. Укотре у своєму житті. Того ж вечора я вирішила позбутися дитини. Мені хотілося вишкребти із себе всі згадки про Костю.

У коридорі поліклініки я відразу стикнулася із завідувачем — Ігорем Станіславовичем. Може, то була доля — не знаю.

— Знову ви? — здивувався він.

У його очах промайнуло мимовільне захоплення. Невже я подобалася лікареві як жінка? Зараз? Вагітна, змучена? Дивні в нього смаки.

— Два тижні минуло, — відповіла я, — ви казали з’яв­лятися на обстеження кожні два тижні. У мене там щось із резусом.

— Я пам’ятаю, — коротко кинув лікар, — заходьте. Тим більше, минув уже майже місяць після вашого останнього візиту, а не два тижні.

Я здивувалася: ти диви, пам’ятає, наче я в нього єдина пацієнтка.

— Мене знову оглядатимете ви? — Я згадала, яку відразу відчула, коли лікареві руки торкалися мого тіла, і мені стало зле. Мабуть, це ясно було написано на моєму обличчі, бо лікар спохмурнів.

— Ви ж моя пацієнтка, значить, мені вас і оглядати. Утім, можете перейти до іншого лікаря, якщо я вас не влаштовую. Законом це не заборонено.

— Чому ж, влаштовуєте, — збрехала я і подумала: «То й добре. Нехай Костину дитину з мене вишкрібає хтось мені неприємний».

Я всілася на незручний стільчик біля лікаревого столу й заявила:

— Хочу перервати вагітність.

Ігор Станіславович довго розглядав мене, мов якусь дивину, і раптом сказав:

— Ну й дурепа.

— Що? Та як ви смієте?! — скипіла я.

— Смію, — спокійно відказав лікар, — бо на своєму віку бачив не одну таку, як ти. Спочатку вишкребуться, а потім ридають, бо завагітніти більше не можуть.

— А я й не хочу більше!

— Це ти зараз не хочеш, а зустрінеш когось, хто припаде до душі, і забажаєш народити.

Я мовчала. Як пояснити цьому інтелігентному лікареві, що вже знайшовся той, хто не тільки в душу втрапив, а й вивернув її, мов стару непотрібну калошу.

— Ти ж наче заміж збиралася? Що сталося? — спитав Ігор Станіславович.

«Відколи це ми перейшли на “ти”?» — хотілося сказати мені, та я змовчала.

— Передумала! І заміж не хочу, і дитини не хочу!