Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Ясно. Посварилася зі своїм хлопцем і вирішила так помститися. Молоде, дурне, зелене. Послухай старого цинічного лікаря: зле ти зробиш тільки собі, більше нікому.

— Хто дав вам право читати мені моралі?! — скипіла я. — Я повнолітня, маю право ухвалювати самостійні рішення. Моє рішення таке!

— Іди звідси! — раптом підвищив голос лікар. — І подумай.

— Я вже подумала! Знайду іншого лікаря!

— Ніхто в цьому місті не зробить тобі аборт, — з натиском промовив Ігор Станіславович.

— Ви завадите? — намагаючись вкласти в голос якомога більше сарказму, запитала я.

— Так, — спокійно відповів лікар, — деякі зв’язки маю. До того ж термін у тебе великий, три місяці. Не боїшся наслідків? Вони можуть бути незворотними.

Я піднялася, намагаючись триматися з гідністю, хоча то було майже непосильне завдання, і попрямувала до дверей.

— Чекай, — зупинив мене лікар, чомусь почервонів і раптом випалив: — Виходь заміж за мене! Дитину збережеш і влаштована будеш!

Я подумала, що мені почулося. Та лікар дивився на мене серйозно, без тіні насмішки.

— Вирішили пожартувати? Дуже дотепно!

— Ні. Ти мені давно в душу запала. З нашої першої зустрічі, коли сестра твоя народжувала. Мені потім розповідали, як ти до палати пробивалася, від Генки — отого бовдура, що мало твою сестру не покалічив, — відбивалася. Я ніколи ще не зустрічав такої вродливої жінки. І такої сильної духом.

— Сильної чим? — не зрозуміла я.

Ніхто раніше мені не казав, що я сильна духом. Я й сама про себе так ніколи не думала.

— Духом, — повторив лікар.

— А-а-а, — протягнула я, не знаючи, що сказати, — ну… до побачення.

— Подумай над моєю пропозицією. — Тільки тепер я помітила, що Ігор Станіславович нервово тарабанить ручкою по полірованому столу. — Я вже дуже давно сам, розлучений. Прийдеш через два тижні, — раптом суворо додав він.

— Подумаю, — пообіцяла я, геть збита з пантелику. Мабуть, іще ніхто не отримував пропозицію руки та серця на прийомі в жіночій консультації.

Тільки вийшовши на вулицю, на свіже повітря, я трохи отямилася. Мабуть, з боку лікаря це був просто хитрий хід, аби відволікти мене від думок про переривання вагітності, вирішила я. Хитрий який! Вийти за нього заміж? Ігор Станіславович викликав у мене фізичну відразу. Чому — незрозуміло. Гарний, елегантний, інтелігентний, розумний чоловік. Та при згадці про його руки на моєму тілі я гидливо здригалася.

Дорогою додому, тобто в гуртожиток, я думала над словами лікаря про те, що переривати вагітність уже пізно. Якщо й справді після цього я більше не матиму дітей? Можливо, він має рацію: сьогодні це мені здається несуттєвим, а от із часом…

Не знаю чому, але я вирішила розповісти все Кості. Мабуть, теплилася надія, що, почувши цю звістку, він повернеться до мене й усе знову стане, як було колись. Хоча… Як колись, уже не буде. Я ніколи не зможу пробачити зради. Та він має право знати, що скоро стане батьком. Батьком? Виходить, я вже підсвідомо вирішила залишити дитину? Геть заплуталася!

Наступного дня Кості на заняттях не було. Я не дуже здивувалася, оскільки він не був зразковим студентом, учився для «галочки», аби мати диплом про вищу освіту. Не було його й післязавтра, і через два дні, і через тиждень. Я почала хвилюватися. Зазвичай він з’являвся в інституті хоч кілька разів на тиждень. Не приходила на заняття і Женька — про це мені «милостиво» доповіли однокурсниці. І я вирішила, що вони гайнули десь відпочивати. У Кості час від часу з’являлися досить великі суми грошей. Чому ж не розважитися з новою білявкою?

«Ну, і нехай, — думала я, — народжу сина, вирощу, виховаю і… ніколи не скажу, що він його!»

Мені хотілося, щоб народився хлопчик. Доста вже в нашому роду схожих, наче викапаних, дівчат з нещасливою долею.

А ще через деякий час мене біля навчального корпусу зустріли двоє кремезних чолов’яг і, ні слова не сказавши, узяли під руки й потягли до автівки. Зробили вони це так «елегантно», що збоку здавалося, ніби я йду з ними з доброї волі. У будь-якому разі я чула, як хтось сказав з насмішкою:

— О, Юлька вже новеньких кавалерів знайшла! А таке ж кохання було, таке кохання!

У машині пахло сумішшю бензину і в’яленої риби, я мало не виблювала від такого амбре. Господареві авто навряд чи сподобалося б, якби загидили його машину.

— Костя де? — запитав той, що на вигляд був старшим.

Я перелякано переводила погляд з одного на другого. Ясно, що це були не вчителі й не муляри.

— Мабуть, із черговою білявкою десь подався, — відповіла я, намагаючись видаватися спокійною, — я вже давно його не бачила.

— Ага, — мугикнув молодший, — гроші де?

— Які гроші? — здивувалася я.

— Нетямущу із себе не корчи, — набурмосився старший. — Костя завжди казав, що гроші тримає Юлька, мовляв, хазяйновита дуже, не розтринькає. Ти ж Юлька?

— Юлька, — підтвердила я, — тільки про які гроші йдеться, не знаю. Поясніть.

— Я тобі зараз поясню, — замахнувся кулаком молодший, я відсахнулася, — зразу згадаєш.

— Тихо, тихо, — заспокоїв його старший, — дєвушка без мордобою все згадає, еге ж?