Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Я мовчала. Що згадувати, якщо я уявлення не мала, про які гроші йдеться? Костя купував мені одяг, їжу, оплачував квартиру, давав на дрібні витрати. Я була не дуже вибагливою, і це йому теж подобалося. Та про які гроші йдеться зараз? Мабуть, сума чимала, інакше я не сиділа б зараз сама з двома сумнівними типами в машині.

— Так згадуватимеш, де гроші? — знову з погрозою запитав молодший.

Я гарячково роздумувала над тим, що відповісти.

— Слухай, красуне, — раптом сказав старший, — ти що, реально не знаєш, де гроші й твій грьобаний Костя? Ти ж наче його жінка.

— Уже не його, — пробелькотіла я. Спазми в шлунку ставали сильнішими. Я затулила рота рукою, аби не виблювати.

— Ей, ей, — загалдів молодший, — ану не смій! Колян, випхни її з машини, бо обригає зараз усе.

Колян рвучко відкрив дверцята, і я буквально викотилася з автомобіля. Ледве встигла добігти до найближчих кущів, як мене просто вивернуло. Може, від страху, може, тому що з’їла в буфеті пиріжок не першої свіжості.

До мене підійшов Колян. Він здавався мені добрішим за молодшого.

— Ти що, залетіла? — запитав тоном доброго дядечка.

— Ні, — чомусь не зізналась я, — отруїлася, напевно.

— Ну да, ну да, — насмішкувато мовив він, — а Костян — падлюка. Слухай, красотка, я, канєшно, дико вибачаюсь і не знаю, де ти візьмеш гроші, але знайти їх доведеться. Вони не Костянові й навіть не наші. Може, і ти тут ні до чого. Навіть навєрняка, але, як кажуть, нічим допомогти не можу. Єдине — я не скручу тобі в’язи. Сьогодні, — тихо додав він.

— І на тому дякую, — криво посміхнулася я.

— Тиждень, — сказав молодший, теж підійшовши, — через тиждень у тому ж місці в той же час.

Він назвав суму грошей. Не космічну, у доларах. Але взяти її було ніде. Навіть наша хата в селі того не вартувала. А може, навіть і моє життя на той час.

Після зустрічі з тими типами я впала в дивну апатію. Розчарування, помножене на безвихідь, сприяло тому. Я думала, що Костя мене кохає, а виявилося, що я була йому просто зручною: невибаглива, не скандальна, не виносила мізки, хазяйновита — так він казав, здається? Він, мабуть, почувався Пігмаліоном, що взяв сільську Галатею та й витесав з неї щось таке, із чим не соромно в люди вийти. Насправді не було між нами повноцінної близькості: він дозволяв себе любити, я любила — класика жанру. Костя завжди був трохи відстороненим. Егоїстичним власником: «мій», «моя», «моє»! І завжди чітко окреслював кордони своєї душі, куди мені було зась! Невже я можу любити тільки таких людей? До яких потрібно прориватися крізь емоційну холодність і відстороненість? Певне, що так. Я подумала: мама така ж. У цьому вони з Костею схожі.

Виходить, він мене підставив з тими грошима? А сам просто втік? Не міг же він не знати, що вляпується в справу з наслідками, куди приторочать і мене? А може, і не знав. Хочеться вірити, що не знав.

Увесь тиждень я просиділа, точніше, пролежала в гуртожитку на ліжку. Не хотілося нічого робити, навіть їсти. Сусідки після занять ледь не насильно запихали мені до рота бутерброди з твердим сиром, заливали міцний чай — тільки це я сяк-так іще могла споживати. Я не думала про те, що буде, коли ті двоє типів знову прийдуть до мене. Який сенс перейматися? Виходу немає. Нікому допомогти. Кидатися з моста у воду? Із цим прекрасно впораються й ті двоє. Ні, вони обіцяли в’язи скрутити — невелика різниця. Ох, Костю, Костю…

На сьомий день мого «лежання» сусідка Оксана десь доп’яла телевізор і принесла його в кімнату.

— Може, хоч так розвієшся, — сказала вона, — лежиш, мов тюлень. Не знаю, що з тобою коїться.

— Тобі й не потрібно знати, — утомлено промовила я.

— Дивись, — вона увімкнула телевізор, — показує тільки два центральні канали і якийсь місцевий. Розважайся.

Я втупилася в екран телевізора. По місцевому каналу якраз транслювали передачу з привітаннями та музичними номерами. Після неї почалися новини.

— Сьогодні вночі, — розповідала ведуча, чимось схожа на Женьку, — у нашому місті відбулися чергові кримінальні «розборки», жертвами яких стали, як то кажуть, «широко відомі у вузьких колах» авторитети Микола Степанець та Андрій Зелений. Їхні тіла із численними вогнепальними пораненнями було знайдено на розі вулиць Комсомольської та Червоної. Поряд був автомобіль «лада» з номерними знаками…

Та я вже не слухала. На екрані з’явилися портрети тих двох типів, що приходили до мене. «Є Бог на світі», — подумала я. Гріх, мабуть, радіти з того, що хтось утратив життя, але я зраділа. Піднялася з ліжка й мало не розцілувала телевізор. Потім пішла на кухню, аби нагріти собі чаю. За нашим гуртожитком, у мальовничому дворику, розташовувалася прокуратура. Я виглянула у вікно кухні й зблідла: на мотузці, протягнутій від дерева до дерева, тріпотіла чиясь закривавлена, уся в дірках одіж. Я відсахнулася.

— Що то? — запитала в хлопця із сусідньої кімнати, який зайшов до кухні.

— Де? — здивувався він. — А, ті ганчірки? Та двох «братків» сьогодні завалили, навіть у новинах показували, то їхнє тряпьйо. Як вєщдоки висять, підсихають, — безтурботно додав він.

Мені стало зле від виду закривавленого одягу, але разом з тим я відчула неймовірне полегшення.

Підснідавши, я вирішила вийти на вулицю прогулятися, бо вже майже тиждень не дихала свіжим повітрям. На вахті мене затримала баба Діна й сказала:

— Романенко, тебе тут днями жіночка одна шукала, вельми інтелігентного вигляду. Залишила номер телефону, попросила передзвонити. Я б тобі раніше сказала, так тиждень тебе не