Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Таке самовтішання оточує себе, мов священним гаєм, власними словами про добро і зло, кажучи, яке в нього щастя, проганяє від себе всіх жалюгідних.

Воно проганяє від себе всіх боягузів, кажучи: погане те, що боягузливе! Жалюгідним здається їй той, хто повсякчас клопочеться, зітхає, нарікає і до того ж запопадливий до найменшої вигоди.

Ще воно зневажає всіляких скорботних мудреців: адже, воістину, буває мудрість, що цвіте в пітьмі, мудрість нічних тіней, котра вічно зітхає: «Все — марнота!»

Невисокої думки воно про полохливу недовірність і про тих, хто вимагає присяг замість поглядів і простягнутих рук; а ще про всяких надто довірливих мудреців, бо вони боягузи вдачею.

Ще нижчої думки воно про запопадливих, що одразу ж, мов пси, смиренно кладуться на спину,—мудрість також буває смиренна, по-собачому покірлива, благочестива і запопадлива.

Ненависть і огиду викликає в нього той, хто ніколи не стає на свій захист, хто ковтає отруйні плювки й лихі погляди, всестерпний, всевдоволений: таке властиве тільки рабській вдачі.

А коли хтось по-рабськи вклякає перед богами і припадає до господніх ніг або ж схиляється перед людьми й недолугою людською думкою,— тоді блаженне себелюбство плює на все догідливе!

Погань — так називає воно все пригноблене й пригнічено догідливе, покірні кліпливі очі, засмучені серця і ті облудні поступливі натури, що цілують шлапатими, боязкими губами.

Мудрування — так називає воно все, над чим мудрують раби, старі й утомлені, а надто всю недобру, недомудру, перемудру глупоту жерців!

Однак мудрагелі — це всі жерці, всі стомлені світом і ті, чия душа має бабську чи рабську вдачу,— ох, як ницо загравали вони завжди з себелюбством!

Власне, вважали чеснотою і проголошували нею саме те, що ницо загравали з себелюбством! «Позбутися себелюбства»— ось чого небезпідставно прагнуть усі ці стомлені від світу боягузи і павуки-хрестовики!

Та для всіх них настане день, переміна, меч судії, великий полудень,— тоді відкриється чимало!

А хто проголошує «я» повнокровним і священним, а себелюбство — щастям, той, воістину, пророк і каже, що знає: «Дивись, настає, вже близько великий полудень!»

Так казав Заратустра.

ПРО ДУХ ТЯЖКОСТІ

1

Мої уста — уста народу: для зайців у шовках моя мова звучить надто грубо й відверто. А ще більше моє слово ріже вухо чорнильним слимакам і лисам-писакам.

Моя рука — рука дурня: лихо всім столам і стінам і всьому, де примостилася дурна прикраса, дурнів окраса!

Моя нога — чортове копито: перебирає і гасає через пень-колоду, вздовж і впоперек полями, і я до біса тішуся швидкому бігові.

Мій шлунок — хіба не орлиний шлунок? Бо найбільше йому смакує ягнятина. Хай там як, усе-таки це пташиний шлунок.

Вигодувана поживою злиденною і невинною, готова летіти і гаряча в польоті — така тепер моя вдача: хіба немає в ній чогось пташиного!

До того ж мені нестерпний дух тяжкості,— така вже пташина вдача,— воістину, до смерті нестерпний, украй нестерпний, одвіку нестерпний! О, куди лише не літала і не залітала моя нестерпність!

Я міг би заспівати про це пісню — і хочу її заспівати, хоча сиджу самотою вдома і мушу співати для власних вух.

Бувають, звісно, й інші співаки, у котрих тільки повна хата гостей робить горлянку податливою, руку промовистою, погляд виразним, серце бадьорим,— я не з таких.

2

Хто коли-небудь навчить людей літати, той зрушить з місць усі межові камені, і всі межові камені самі злетять у нього в повітря, і землю він назве новим словом — «легка».

Птах страус переганяє найпрудкішого коня, але й він тяжко ховає голову в тяжку землю,— так і людина, котра ще не вміє літати.

Земля і життя видаються їй тяжкими,— цього прагне дух тяжкості! А хто хоче відчути легкість і стати птахом, той повинен любити себе — цього навчаю я.

Звісно, любити не любов'ю кволих і недужих, бо від них смердить ще й егоїзмом!

Слід навчитися любити себе — цього навчаю я — повнокровною і здоровою любов'ю,— щоб стерпіти себе самого й не блукати манівцями.

Таке блукання називається «любов'ю до ближнього»,— досі, послуговуючись цим словом, найліпше лицемірили і брехали, а надто ті, хто був тягарем для цілого світу.

Воістину, навчитися любити себе,— це зовсім не завіт на сьогодні й завтра. Адже це найвитонченіше, найхитріше, найвище мистецтво, що вимагає найбільшого терпіння.

Власне, від власника якнайдалі ховається усе власне, бо з усіх скарбів власний скарб відкопують найостаннішим,— так порядкує дух тяжкості.

Майже з колиски нас обдаровують важкими словами і цінностями,— «добро» і «зло» — звуться ті подарунки. Заради них нам прощають те, що ми живемо.

Ще й дозволяють приходити діткам, аби завчасу застерегти їх від любові до себе самих,— так порядкує дух тяжкості.

А ми — ми сумлінно несемо свої подарунки на міцних плечах дикими горами! А коли добре впріємо, нам кажуть: «Так, життя нести тяжко!»

Однак тільки людині тяжко себе нести. Це тому, що вона бере на плечі забагато чужого. Вона вклякає, наче верблюд, і сумирно дає себе нав'ючити.

А надто людина дужа, витривала і побожна: бере вкрай багато чужих важких слів і цінностей,— відтак життя видається їй пустелею!

Воістину! Тяжко нести навіть багато свого! Чимало людей усередині схожі на устрицю, тобто гидкі, слизькі й порскі,—

отож устрицю повинна захистити шляхетна оздоблена шкаралуща,— але цьому мистецтву слід навчитися: за шкаралущу обирати прекрасне видіння і мудре засліплення!

Проте людське майже завжди вводить в оману — часом шкаралуща тісна, похмура й надто вже шкаралуща на вигляд. Не вгадаєш у ній прихованої доброти і сили, і тому найчудовіші ласощі зостаються без ласунів!

Жінки, найласіші, це знають,— трошки більше жиру, трошки менше кісток — о, як часто доля залежить від такої дрібнички!

Людину відкрити важко, а себе — найважче, дух часто оббріхує душу. Так порядкує дух тяжкості.

Відкрив себе тільки той, хто каже: це моє добро і моє зло. Цим він затуляє рота кротові й карлику, котрий каже: «Добро і зло для всіх спільні».

Воістину, я не люблю тих, для кого все на світі добре, а сам світ навіть найкращий із світів. Таких я називаю всевдоволеними.

Всевдоволення, якому смакує все,— не