Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Заходить до хати Євген і кладе на стіл хустинку, у якій щось ворушиться.

- Погляньте, що я приніс.

- Що то?

- Курчатко, - розгортає хустинку.

- Чорненьке! - радіє Христина. - Яке гарне!

- Ой, чорне курча - поганий знак!

- Та не метушуся ти так, Парасю, не накаркай ще лиха. А то люди кажуть, коли згадати про нього у хаті, то воно й не забариться, буде тут як тут.

- Дивіться, яка година! Нам треба уже йти, - підганяє усіх Христина.

- Ну, всьо, бувай, Христинко. Учися добре.

- Бувайте здорові, тату.

- Євгене, винеси курча на вулицю, а то хату обгадить.

- Добре, не хвилюйся. Ідіть з Богом.

Сидить Христя у автобусі і розмірковує: «Ні, мама правду каже! Треба викинути свої дурні думки і жити далі. Хоч я і не пізнаю, що таке кохання, але хоч буду мати гарного чоловіка. А то коли буду чекати на того, єдиного, то зістаріюсь, посивію і вмру в дівках, так і не пізнаючи чоловічої ласки».

- То на коли нам сукні готувати? - каже Іра.

- На сьоме червня.

- Так швидко.

- Чому швидко? - питає Таня. - Ще майже два місяці. Я б сказала, що це довго.

- То жених твій, той хлопець Василь?

- Так.

- А ви вже з ним?.. - розпитує Іванка.

- Що ми з ним? - сміється Христя.

- Сама знаєш що?

- Ну, розказуй, - підтримують дівчата.

- Ні, ми ще з ним не того, - відповідає Христя.

- Вав! - вигукує Іра.

- Що таке?

- Чий це такий почерк гарний? - запитує.

- Де? - підходить до Іри. - А цей! Це Свєтки.

- Якої Свєтки?

- Бурачок.

- А тієї, що ходить, мов пливе? А чому вона зошит не підпише?

- А навіщо їй його підписувати, коли вона його за своїм почерком впізнає? - каже Таня.

У кімнату стукають.

- Заходьте.

- О, про вовка згадаєш, а він - в хату!

- Ти вже переписала? А то мені треба вчити, - каже Світлана.

- Переписала. Ось, твій зошит, - подає Христина.

- А Христя в червні заміж виходить, - повідомляє Таня.

- Христя? Справді? Поздоровляю тебе.

- Дякую.

- І хто жених?

- Ти не знаєш, він не з нашого коледжу.

- Добре, я вже піду. Ще вчити треба.

- Па-па.

- Ця Свєтка була така скромняга, як в коледж прийшла, - каже Іванка. - А тепер така розфуфиряна, щось з себе ставить.

- Нічого вона з себе не ставить, - захищає її Христя. - Вона така гарненька, миленька!

- А мені вона не подобається.

- Бо ти їй завидуєш, - каже Іра.

- Я їй завидую? Нічого подібного.

- А мені вона подобається, - додає Таня.

- Вона всім подобається.

- У мене так палець болить, - говорить Христя.

- А що з ним?

- Він, здається, нариває, але так болить, зараза.

- То піди до лікарні.

- Там щось випишуть.

- Ей, я щось не хочу.

- Ти краще сходи, з цим не варто жартувати.

- Іра правду каже, краще піди, а то ще якесь зараження занесеш.

- Не знаю, може й піду.

Зупиняється автобус. Звідти виходять двоє дівчат, подруги Христі. Вони щось довго розпитують у той бік, у який ті їм показують, і рушають з місця. Доходять дівчата до двору їх подруги і помічають там чоловіка, батька Христі.

- Ви Євген Чуєв? - питає Таня.

- Так. А вам що потрібно?

- Ми подруги Христі.

- Ви? А де сама Христя? Що щось сталося? Чого вона не приїхала?

- Вона не зможе приїхати, - відповідає Таня.

- Чого? - і не підозрюючи того, що дівчата збираються йому розказати, він порається по господарству.

- А де мати Христі? - питає Іра.

- Десь в хаті. А що таке?

- Проведіть нас до неї.

- Добре, пішли.

Параска сидить коло вікна, вишиває. Сонце їй світить у очі, а вона кривиться, жмуриться, хоч і не пересідає, хоче якнайшвидше закінчити весільний рушник для дочки.