Читати книгу - "Стражі Дзеркала , Yuleesi"

-Ти знову про Алісдейра?

-Нічого не мінялося, – похмуро відповіла сестра. – Я намагаюся з усіх сил поводитися так, як ви з Ем казали, але мене тягне до нього.

-Зачекай, я вимкну радіо, – почала підводитися Рубі.

-Яке радіо? – витріщилася на неї Катрін.

-Там хтось серіал слухає, я щойно почула штамп «Мене тягне до нього», - зареготала Ернандес.

-Прибацане! – гарикнула Лімер, стукнувши її кулачком.

-Хто б казав! Катрін, я ж не змушую тебе виїхати звідси і забути про нього. Просто я знаю точно, якщо він тебе образить, то я ображу його здатність давати потомство.

-Дякую, – прошепотіла Катрін, похнюпившись. – Але я чомусь упевнена, що він ніколи не заподіє мені зла. Ніколи.

-Звідки знаєш? – і собі перейшла на шепіт Рубі.

-Не знаю. Я відчуваю, що він не хоче мені зла. Від нього віє таким теплом… Затишком. Добротою. Він…

-Стоп! – Рубі підняла долоні, зупиняючи словесний потік. – Ясно все з тобою. Віє від нього… Як на мою невибагливу думку, від нього віє хіба що після бойового. Та й то не вищеназваними якостями.

-Що я чую? – на порозі виднілася Емілія. – Хтось відбивається моєю зброєю.

-Я тебе благаю, – закотила очі Рубі. – Сарказм для тебе не зброя, а спосіб мислення.

-Що є, те є, – Галлагер опустилася на ліжко.

Рубі підійшла, щоб запакувати до наплічника одяг, і з нього раптом викотилася кулька, яка вже кілька днів була предметом її роздумів.

-Що це? – потягнулася до неї Катрін.

-Чесно? – Рубі зиркнула на сестру. – Не маю зеленого поняття. Я перелопатила тонну книжок, сподіваючись знайти відповідь, але там нічого не було.

-А звідки ж вона в тебе? – Здивувалася Емілія.

-Теж не знаю, – Рубі здвигнула плечима. – Я ще в лазареті її знайшла. У себе в рюкзаку.

-Несподіваний дарунок від палкого шанувальника? – пустотливо посмикала бровами Катрін.

-Ага, від трьох одразу, – пирхнула Ернандес, затягуючи блискавку на рюкзаку. – Готові їхати? А де мала?

-Ох, не нагадуй, – Ем закотила очі. – Вона дорогою до своєї кімнати виїла мені половину мозку, вимагаючи яскравішого наплічника, а другою половиною закусила, коли почала збиратися. –  Дівчина пустотливо усміхнулася. – Тож я залишила її на Пілота і тихо зникла.

-А ти свиня, – засміялася Катрін. – Уявляю, як Пілот допомагає їй порадами, яка футболка краще пасує до її волосся.

Дівчата зареготали.

                                                     ***

-Стражі! Увага!

Перед ними виріс уже живий, здоровий і грізний Алісдейр, який був готовий вести їх хоч до дідька в зуби. Катрін по-щенячому заскімлила, і Рубі стиснула її руку.

-У нас поповнення в нашій дружній сім’ї, – Рубі зиркнула вбік – Адайн сяяла, наче ялинкові гірлянди. – Вітальну листівку надішлю пізніше. Перед нами поставлено завдання, ми мусимо допомогти їй, – Дей вказав пальцем на дівчинку, – дістатися до Арвелінну цілою та неушкодженою. Тому ми діємо чітко за схемою: Адайн – у перший автомобіль. З нею будуть Дуан та Катрін, – погляд Наставника на мить затримався на останній. – В наступний сядуть Пілот, Емілія та Міа. А в третій підуть Ернандес та Етелхард…

Рубі спалахнула. Наставник Алісдейр коротко кивнув і попрямував до першого автомобіля. Катрін, пересвідчившись, що Рубі не до неї, рвонула за ним, слідом попрямував і Дуан. Адайн боязко наблизилася до автомобіля, коли її батьки вибігли з будинку, щоби попрощатися. Затуляючи цю зворушливу картину, до Рубі наблизився Наставник Мо.

-Подобається розміщення в автомобілях? – широко усміхнувся він. – Сам порадив Дею так зробити.

-І що? Вам від цього стало краще? – загарчала Ернандес, схрестивши руки на грудях.

-Ні, але вам від цього точно не буде погано, – Мо засміявся і покрокував до їхнього авто.

Рубі заскрипіла зубами і попрямувала за ним.

Закинувши наплічника до салону, вона застрибнула слідом, бо Наставник Мо, вмостившись на водійському сидінні, вже заводив мотор. Рубі розляглася на всю ширину сидіння, задоволено зітхнувши. Усе-таки в такому розміщенні в автомобілях були свої плюси. Але були й мінуси. Рубі мерзлякувато повела плечима, уявивши, що психована Міа планує з нею зробити.

-Ти би посунулась? – над нею нависла пика Севена, що підступно посміхалася.

Рубі блаженно усміхнулася:

-Ні.

-Та-ак, – Мо закотив очі. – Схоже, поїздка буде цікавою.

Вони сиділи в затишній і теплій, наче топлені вершки, тиші. Дощ барабанив по лобовому склі, від чого на їхніх обличчях танцювали химерні тіні. Наставник Мо мирно сопів на задньому сидінні, Севен вів авто кудись у безмежній темряві, яку прорізувало світло фар, щохвилі звіряючись із картою. Рубі сиділа поруч, задумливо вдивляючись в темряву за вікном.

-Хто ти?