Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

— Так?

— Потім я почав замислюватися: ану ж мене надурили, ану ж ця вся демонстрація з моїм поштовим сервером — просто завіса й за нею ховається щось інше?

— І що ж?

— Наприклад, пошук певної інформації.

— Ти мене заінтригував.

— Зараз буде ще цікавіше. Нам удалося встановити, де саме нишпорив гакер. Усе здебільшого свідчить про одне: його цікавило оте мережеве угруповання, що його ти досліджуєш, Алоно. Вони називають себе «Павуки», так?

— «Товариство Павука», якщо бути точним. Та я думаю, що це якийсь жарт.

— Гакер шукав інформацію про цю групу та їхню співпрацю з «Соліфоном», і тоді я подумав, що він, можливо, сам належить до цього угруповання й хотів з’ясувати, що нам про них відомо.

— Цілком імовірно. Вони, з усього видно, вправні гакери.

— Але потім я змінив свою думку.

— Чому?

— Бо скидається на те, ніби гакер ще хотів нам щось показати. Знаєш, йому вдалося здобути собі статус суперкористувача, і тому він зміг читати документи, яких, либонь, не бачила навіть ти, — документи надзвичайної секретності. Щоправда, один зашифрований файл гакер скопіював собі, та, гадаю, ні в нього, ні в нас немає шансів його прочитати, якщо тільки мерзотник, який написав його, сам не викаже секретних ключів. Одначе…

— Що?

— …гакер через нашу власну систему виявив, що ми теж співпрацюємо з «Соліфоном» так само, як «Павуки». Ти про це знала?

— Ні, хай йому дідько, не знала!

— Я так і думав. Але, судячи з усього, «Соліфон» надає «Павукам» і нам ті самі послуги. Ця компанія — частина нашого промислового шпигунства, і саме тому, певно, твоє розслідування затерли. Вони бояться, що забризкає лайном і нас.

— Ідіоти.

— Ну, з цим я мушу погодитися. Можливо, тепер тебе усунуть від цієї справи взагалі.

— Та це вже ні в які ворота не лізе!

— Розслабся, є одна лазівка. І саме тому я дотяг своє нещасне тіло аж до твого робочого стола. Натомість ти зможеш почати працювати на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Цей клятий гакер знає про «Павуків», і якщо нам удасться його вирахувати, то для нас обох це буде успіх. Отоді ти й зможеш довести своє розслідування до кінця.

— Я розумію, куди ти хилиш.

— То ти згодна?

— Ну, можна й так сказати, — відповіла Алона. — Я хочу зосередитися на тому, щоб дізнатися, хто стріляв у Франса Балдера.

— І ти триматимеш мене в курсі?

— Окей.

— Добре.

— Але послухай, — повела далі вона, — якщо цей гакер такий розумний, то він, мабуть, позамітав за собою всі сліди?

— Про це не турбуйся. Ми знайдемо того мудрагелика й здеремо з нього шкуру живцем.

— Куди ж поділася твоя повага до супротивника?

— Вона на місці, подруго. Та ми все одно його дістанемо, розчавимо й запроторимо в тюрягу на все життя. Жодному негідникові не дозволено зламувати мою систему.

Розділ 13

21 листопада

Мікаелові Блумквісту не вдалося довго поспати й цього разу. Він не міг викинути з голови події минулої ночі, тож об одинадцятій п’ятнадцять устав і попрямував на кухню, де зробив собі два накладанці з чедером і прошуто, а також насипав у миску йогурту з мюслями. Але з’їв з цього небагато. Натомість він випив досхочу кави, п’ять чи шість склянок мінеральної води «Рамлеса» й проковтнув дві таблетки алведону проти болю в голові. А тоді дістав блокнот і спробував написати короткий виклад того, що сталося вночі, однак особливо далеко просунутися не встиг. Почалося справжнє пекло. Задзвонили телефони, і Мікаел відразу втямив, у чому річ.

Новина про «зіркового журналіста Мікаела Блумквіста й актора Лассе Вестмана», які опинились у центрі «загадкового» вбивства, прогриміла, наче вибух. Загадковою подію робило те, що ніхто, здається, не міг розібрати, чому з усіх людей саме Вестман і Блумквіст опинилися там, де шведського професора вбито двома пострілами в голову, і як вони туди прибули — разом чи поодинці. Навіть у питаннях містилися якісь зловісні натяки, тому Блумквіст досить щиро сказав, що, попри пізню годину, поїхав туди, бо Балдер попросив його про нагальну розмову.

— Я був там, виконуючи свою роботу, — зауважив він.

Мікаелові доводилося надміру багато виправдовуватись.

Проте він відчував, що його намагаються звинуватити в чомусь, і волів усе до пуття пояснити, хоча це й могло спровокувати решту репортерів почати глибше копирсатись у цій історії. На інші питання він відповідав: «Без коментарів». Ця репліка теж була неідеальна, але принаймні пряма й однозначна. Потім Мікаел вимкнув свого мобільника, знову вбрався в стару батькову шубу й подався в напрямку вулиці Ґетґатан.

Бурхлива діяльність у редакції нагадала йому про старі часи. Усюди, в кожному куточку, сиділи колеги й зосереджено працювали. Еріка напевно виголосила одну чи дві пристрасні промови, і всі явно пройнялися важливістю моменту. До кінцевої дати лишалося десять днів. Над ними зависла загроза з боку Уве Левіна й «Сернеру», і ціла команда наготувалася до боротьби. Побачивши його, всі схопилися на ноги й захотіли почути про Балдера, нічні події та його реакцію на пропозицію норвежців. Однак Мікаел мав намір і собі щонайшвидше взятися до роботи.

— Потім, потім, — сказав він і пішов до стола Андрея Зандера.

Зандерові минав двадцять сьомий рік. Він був наймолодший працівник редакції. Свого часу він стажувався в журналі й осів тут, то підміняючи, як оце тепер, постійного працівника, то працюючи позаштатно. Мікаела мучило те, що вони не можуть узяти його на штатну посаду. Тим паче що вони найняли вже Еміля Ґрандена й Софі Мелкер. Правду кажучи, він віддав би перевагу Зандерові. Проте Зандер поки що не здобув собі імені й мав ще багато чого навчитися.

Він відзначався рисами чудового командного гравця, і це було добре для журналу, але не завжди добре для нього самого — не в такій цинічній справі. Хлопцеві явно бракувало марнославства, хоч він мав на це всі підстави. На вигляд він був як молодий Антоніо Бандерас і хапав усе швидше за багатьох інших. Та Андрей не докладав зусиль, щоб просунути себе. Йому хотілося просто брати участь і створювати хорошу журналістику. А ще він був надзвичайно високої думки про «Міленіум». Мікаел раптом