Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

— Таке вигадали!..

— Ні, правда, ви дуже сміливий! Їх двоє, а ви один! Ви ж не могли знати, що той солдатик заступиться!

— В крайньому разі і нас двоє, — сказав Олексій, вказуючи на револьвер.

— Ні, ні, не кажіть, це було безрозсудно! — Діна замахала руками. — А коли ви сказали, що не завжди вдається стриматися — пам'ятаєте, ви так сказали? — я зрозуміла, що ви собою являєте.

— Що ж?

Діна жартівливо насупилась.

— Альошо, ви примушуєте мене говорити вам приємні речі! Але я не скажу, і не розраховуйте! Ось візьміть це печиво і будьте задоволені!.. — Вона нахилилась, схопила з тарілки пряник і кинула його на коліна Олексієві. Потім відкинулась у кріслі, поклала голову на спинку. — Та-ак, от ви кажете: «Як раніше»… А ви пам'ятаєте, що то було за життя? Театри, вечори поезії, Ігор Северянін…

А бали в дворянських зібраннях? Ви, гімназисти, правда, там не бували. А я була! Двічі! Цього забути не можна, Альошо! На все життя!.. А пам'ятаєте, які актори приїздили? Харламов — чудовий трагік.

— Звичайно, пам'ятаю! — сказав Олексій.

Він справді пам'ятав афіші з цим прізвищем.

— Ми з татом їздили його дивитись. Блідий, немов виходець з потойбічного світу… Це було якраз, коли освячували нові верфі.

— А… з фейєрверком? Мене батько водив…

— Так. Чудово!..

Дивлячись на стелю, де коливалась кругла світлова пляма від лампи, Діна почала пригадувати катання на яхтах по Дніпру, які влаштовувала одеська пароплавна компанія з метою реклами, гастролі київської оперети, кінематограф і Віру Холодну в знаменитому фільмі «Щастя нема в мене, тільки хрест на грудях»… Олексій теж пригадав строкаті весняні ярмарки з балаганами і каруселлю, змагання борців у цирку, холодну каву «глясе» з морозивом у ресторані «Золотий якір», куди гімназистів пускали тільки з дорослими…

— До речі, — сказала Діна, — ви вчились у першій гімназії?

— У першій.

— Тут є один колишній учень з вашої гімназії. Може ви його знаєте? Його звуть, здається, Віктор.

Шматочок печива застряв в Олексія в зубах. Він обережно виколупав його язиком. Спитав якомога байдужіше:

— А прізвище?

— Прізвища не пам'ятаю, — Діна дивилась йому просто в очі.

— Зі мною в класі вчився Вітька Корсаков, на прізвисько Пончик, — повільно сказав Олексій. — Син письмоводителя з міської управи, ябеда і фіскал, його всі лупцювали.

— Ні, — посміхнулася Діна. — В цього батько був, здається, негоціантом. Його прізвище не то Мохов, не то Маков…

— Може, Марков? Такий був. Тільки вчився на клас вище. Моторку мав, ми всі йому заздрили.

— Точно не пам'ятаю, — сказала Діна, — але щось подібне. А який з себе ваш Марков?

— Який? — Олексій наморщив лоба, немов пригадуючи. — Міцний… Трохи нижчий за мене. Підборіддя ось так, уперед…

— Той самий. Ви його добре знали?

— Ні-і. Він старший, та й зазнавався дуже…

В Олексія так стукнуло серце, що він аж злякався, чи не почула Діна. Говорив він рівно, навіть посміхався, а думки метушливо стрибали в голові. Марков… Тут… Тепер уже точно! Діна знає його… розповість про нове знайомство. А Марков пам'ятає? Напевно, пам'ятає… Ну, був у фронтовиків, що з того? В крайньому разі вважає дурнем, який допоміг йому колись проникнути в штаб фронтовиків. І все. Відтоді ні разу не бачив, якщо тільки не розглядів у ту ніч, коли спіймали Солових. Ні, не міг розглядіти…

— Оскільки мені відомо, — сказала Діна, — цей Марков цікава людина… — Олексій знизав плечима. — Якщо хочете, можу вас з ним звести як-небудь?

— А чого ж, можна…

Діна, звичайно, не знала, яких зусиль коштувало Олексієві байдуже вимовити цю фразу.

Вона взяла з тарілки друге яблуко і, задумливо покусуючи, кілька секунд дивилася на Олексія. Він акуратно струшував крихти з колін.

— Знаєте, Альошо, я сьогодні цілий день думала про вас.

— Про мене?

— Так, про вас. Не прикидайтесь здивованим. І, будь ласка, не задирайте носа, інакше я розгніваюсь! — На мить з'явилась кокетлива гримаска і зразу ж зникла. Обличчя стало серйозним і навіть немов старшим. — Ви для мене загадка. Так, так, загадка! Мені, наприклад, зовсім незрозуміло, як може така людина, як ви, — а мені, між іншим, здається чомусь, що ми знайомі вже багато-багато років, — як може така людина миритися з своїм нинішнім становищем?

Олексій насторожився.

— Альошо, зрозумійте мене правильно, — м'яко говорила Діна. — Мені самій необхідно розібратися в тому, що відбувається. Все так складно навколо! Допоможіть мені! Візьмімо хоча б вас. Ви — з інтелігентної сім'ї. Ваш батько захищав вітчизну. Яку вітчизну, Альошо? Ту, яку ми з вами знаємо і любимо з дитинства, з якій нас виховували в любові до бога і… до государя! Так, так, навіщо грати в піжмурки? Хіба не за ці ідеали він пішов воювати і пролив свою кров?.. Альошо! — Діна пристрасно притиснула до грудей зчеплені в пальцях руки. — Може те, що я кажу, здається вам потворним? Тоді скажіть краще відразу!

Дивлячись їй просто в очі, Олексій відповів:

— Ні, Діно…

І вона говорила далі:

— Не знаю чому, але я повірила у вас з першого погляду. Можливо, я помилилася. Тим гірше. Але я все-таки скажу вам усе! Я не можу зрозуміти… Невже ваш батько воював за ту вітчизну, якою вона є зараз, — розбиту, пошматовану, в якій сплюндровано все найсвятіше? Хто це зробив?.. Ви мовчите? Це зробили люди, яким ви служите! Так, Альошо! Поясніть мені, що вас зв'язує з ними? Чи є у вас певність у їхній правоті? Може ви сам більшовик?..

Олексій, нахмурившись, заперечливо похитав головою.

— Я так і знала! — Діна радісно підскочила в кріслі. — Я не помилилась. Я все розумію, все! Ви були хлопчиськом, захопилися скандальністю цих подій — всі хлопчаки такі! Ну, а тепер? Невже у вас не відкрилися очі?

Повільно, зважуючи кожне слово, Олексій промовив:

— Я вже думав про це, Діно. Але мені зараз… важко вам відповісти… Я…

— І не треба! — Діна спустила ноги на підлогу, нахилилась, взяла його за руку. — Не треба нічого говорити! Мені ясно найголовніше: ви той, за кого я вас вважала! А якщо так, — Діна стиснула його пальці,