Читати книгу - "Сезон гроз"

Елеонора Рундурін-Піго, Досконала махакамська кухарка, вичерпна наука способів варіння і приряджання страв з м’яса, риби і ярини, як теж готування усіляких соусів, печення пляцків, смаження конфітур, копчення м’яса, виготовлення консервацій, вин, горілок та й інші корисні секрети кухонні й креденсові, конче потрібні кожній добрій і порядній господині.

Розділ тринадцятий

Цю поштову станцію, як майже всі інші, побудували на роздоріжжі, на перехресті шляхів. Покритий ґонтом будинок з підпертим стовпами підсінням, прилягаюча до будинку стайня, дровітня, все це серед групи білокорих беріз. Пусто. На вигляд, — ні гостей, ні подорожніх.

Замучена сива кобила спотикалася, йшла непевно, хитаючись, звісивши голову майже до землі. Геральт підвів її, віддав вуздечку пахолкові.

Пахолок мав на вигляд років сорок — і вони виразно його обтяжували. Погладивши шию кобили, оглянув долоню. Зміряв Геральта поглядом знизу доверху, а потім плюнув йому просто під ноги. Геральт покрутив головою, зітхнув. Не дивувався. Знав, що завинив, перегнув з галопом та ще й на трудному терені. Хотів якнайшвидше опинитися якомога далі від Сореля Дегерлюнда і його прислужників. Розумів, що це не виправдання, та й сам мав не найліпшу думку про людей, які доводять коня до такого стану.

Пахолок відійшов, тягнучи кобилу і бурмочучи собі під носом, не важко було здогадатися, що він бурмоче і що думає. Геральт зітхнув, штовхнув двері, зайшов до станції.

Всередині приємно пахло. Відьми́н раптом відчув, що не їв уже більше ніж добу.

— Коней нема, — випередив його питання поштмейстер, виринаючи з-за прилавку. — А найближча кур’єрка — через два дні.

— Я б щось з’їв, — Геральт глянув вгору, на сволок і крокви високого склепіння. — Заплачу.

— Та нема.

— Гей, гей, пане поштмейстере, — почувся голос з кутка кімнати. — Чи ж годиться так мандрівника трактувати?

За столом в кутку засів краснолюд. Русоволосий і русобородий, одягнений в узорчасто вишитий каптан бордового кольору, оздоблений мосяжними ґудзиками спереду і по манжетах. Щоки в нього були рум’яні, ніс — чималий. Геральт інколи бачив на торзі нетипову картоплю рожевуватого кольору. Ніс краснолюда мав точнісінько таку ж барву. І форму.

— Мені ти пропонував заливайку, — краснолюд зміряв поштмейстера суворим поглядом з-під кущуватих брів. — Та ж не запевнятимеш, що твоя жінка тільки одну її тарілку зготувала. Закладуся на всяку суму, що і для пана прибульця вистачить. Сідай, подорожній. А пива вип’єш?

— Охоче, дякую, — Геральт сів, висипав монетки з тайника у поясі. — Але хай мені дозволено буде пригостити милого пана-добродія. Попри оманливий вигляд, я не заброда і не лезний-волоцюга. Я відьми́н. Саме при роботі, тим-то й одежина потурбована і вигляд недбалий. Даруйте ласкаво. Два пива, господарю.

Пиво миттю опинилося на столі.

— Заливайку жінка зараз подасть, — буркнув поштмейстер. — А за теє — перебачайте. Завше мушу мати щось варене. Над’їде якийсь вельможа, королівський гонець або пошта… Якби забракло і не було чого їм подати…

— Добре, добре, — Геральт підняв кухоль. Він приятелював з багатьма краснолюдами, знав, як припивати і як виголошувати тости.

— За слушну справу!

— І на погибель скурвим синам! — докінчив краснолюд, цокаючи кухлем об його кухоль.

— Мило пити з тим, хто знає звичай і протокол. Я Аддаріо Бах. Повністю Аддаріон, але всі кажуть Аддаріо.

— Геральт з Ривії.

— Відьми́н Геральт з Ривії, — Аддаріо Бах витер піну з вусів. — Чував, аякже. Бувалий з тебе чоловік, не див, що звичаї знаєш. А я тут, вважай, з Цидарису заїхав кур’єрським диліжансом, як то на півдні називають. І чекаю на пересадку, на кур’єрку з Доріану до Реданії, до Третьогору. Ну, — врешті є ота заливайка. Скуштуймо. Найкращу заливайку, треба тобі знати, наші баби в Махакамі варять, ніде такої не з’їсиш. На густій заквасці з чорного хліба й житньої муки, з грибами, з дуже присмаженою цибулькою…

Заливайка на станції була знаменита, лисичок і дуже присмаженої цибулі в ній не бракувало, а якщо чимось і поступалася тій махакамській, вареній краснолюдськими бабами, то Геральт не довідався, чим, бо Аддаріо Бах їв справно, мовчки і без коментарів.

Поштмейстер раптом виглянув через вікно, його реакція спонукала Геральта виглянути теж.

Перед станцію під’їхало двійко коней, обидва у стані ще гіршому, ніж трофейний кінь Геральта. А вершників було аж три. Точніше, троє — два вершники і вершниця. Відьми́н пильно розглянувся по кімнаті.

Скрипнули двері. До станції ввійшла Фрига. А за нею Лігенза і Трент.

— Коней…, — поштмейстер урвав, побачивши меч в руці Фриги.

— Вгадав, — закінчила вона. — Нам саме коні й потрібні. Троє. Ану марш, в минуті щоб вивів зі стайні.

— Коней не…

Та й цього разу не судилося йому договорити. Фрига підірвалася і засвітила йому в очі клинком. Геральт встав.

— Ей же!

Всі троє озирнулися на нього.

— Ти, — процідила Фрига. — Ти. Гунцвоте зателепаний.

На щоці вона мала синяк, саме в тому місці, де він їй і зацідив.

— То все через тебе, — гаркнула. — Шевльов, Кочерга, Сперрі… Всі вирізані, весь загін. А ти мене, скурвинсину, з кульбаки струтив, коня вкрав і втік насероматері. За що зараз з тобою й порахуюся.

Вона була невисока і досить дрібної статі. Але це не ввело відьми́на в оману. Він вже не раз був навчений, що в житті як на пошті — навіть найпаскудніші посилки можуть мати найнепримітніші упаковки.

— Це поштова станція! — заголосив поштмейстер з-за прилавку. — Під королівською охороною!

— Ви чули? — спокійно спитав Геральт. — Поштова станція. Забирайтеся звідси.

— Ти, ланцю сивий, досі рахунку не навчився, — засичала Фрига. — Що, знову підповісти? Ти один, нас троє. Значиться, нас більше.

— Вас троє, — він змірив її поглядом, — а я один. Але вас ні мари не більше. Це такий математичний парадокс і виняток з правил.

— Себто як?

— Себто так, що марш звідси, підскакуючи. Поки ще можете підскакувати.

Він помітив блиск в її очах і відразу зрозумів, що вона належить до