Читати книгу - "Сезон гроз"

Лігенза і Трент мусили раніше бачити Фригу в дії, бо її фіаско їх приголомшило, вони завмерли з роззявленими ротами. І не вийшли з цього стану протягом часу достатньо довгого для того, щоб відьми́н встиг вихопити з кута зарані помічену мітлу. Трент спершу дістав по писку березовими гілками, а потім по лобі держаком. Геральт підставив йому мітлу під ноги, копнув у згин коліна і збив з ніг.

Лігенза отямився, вихопив зброю, стрибнув, ударяючи від вуха. Геральт півоборотом уникнув удару, викрутився у повний вольт, виставив лікоть. Лігенза з розгону наткнувся на лікоть діаграфмою, захарчав і впав на коліна. Ще не встиг впасти, як Геральт вихопив йому з пальців меч і підкинув вертикально вгору. Меч вбився у сволок і застряг там.

Фрига заатакувала знизу. Геральтові ледь вистачило часу на фінт. Підбив руку з мечем, вхопив її за передпліччя, повернув, підтяв ноги держаком мітли і кинув на прилавок. Лупнуло.

Трент скочив на нього. Геральт врізав йому мітлою в обличчя, раз, вдруге, втретє, дуже швидко. Потім держаком, в один висок, в інший висок і навідліг по шиї. Вставив держак йому між ноги, притягнув до себе, вхопив за руку, вигнув, вийняв меч з долоні і підкинув вгору. Меч вбився у сволок і застряг там. Трент позадкував, перечепився об лавку і перевернувся. Геральт вирішив, що більше з нього знущатися непотрібно.

Лігенза зіп’явся на ноги, але стояв нерухомо, витріщаючись вгору, на недосяжні мечі, вбиті у сволок. Фрига напала.

Закрутила млинком, зробила фінт, коротко вдарила навідліг. Цей стиль годився для корчемних бійок, в юрбі і при кепському освітленні. Але відьми́нові не заважало ні жодне освітлення, ні його брак, а цей стиль він знав так добре, що далі нікуди. Клинок Фриги протяв повітря, а фінт розвернув її так, що відьми́н опинився в неї за спиною. Вереснула, коли він підклав їй під руку держак мітли і викрутив ліктьовий суглоб. Вийняв меч з її пальців, а саму її відштовхнув.

— Я думав, — оглянув клинок, — цей залишити собі. Як компенсацію за витрачені зусилля. Але передумав. Не носитиму бандитської зброї.

Метнув меч вгору. Клинок вбився у сволок і задрижав. Фрига, бліда, як пергамент, блиснула зубами з-за скривлених губ. Зігнулася, швидким рухом вихопила з халяви ніж.

— А це, — оцінив він, дивлячись їй просто в очі, — дуже дурнуватий замір.

На гостинцю затупали копита, захропли коні, забрязкала зброя. Раптом під станцією аж зароїлося від вершників.

— Я б на вашому місці, — звернувся Геральт до трійці, — сів у кутку на лаві і вдавав, що я не я і кобила не моя.

Гримнули вдарені двері, забрязкали остроги, до кімнати вступили жовніри в лисячих шапках і коротких чорних каптанах зі срібними нашивками. Ними командував вусань, оперезаний кармазиновим поясом. — Королівська служба, — оголосив він, опираючи руку на заткнутому за пояс будзигані. — Вахмістр Ковач, другий ескадрон першої бандерії, збройні сили милостиво нам пануючого короля Фольтеста, пана на Темерії, Понтарії й Махакамі. В погоні за реданською бандою!

В кутку на лавці Фрига, Трент і Лігенза зосереджено придивлялися до носків своїх чобіт.

— Через границю перейшла свавільна купа реданських розбишак, найманих забійців і грабіжників, — проголошував далі вахмістр Ковач. — Ці харцизи перевертають прикордонні стовпи, палять, грабують, катують і мордують королівських підданих. В сутичці з військом королівським ганебно побиті, голови нині виносять, по лісах ховаються, чекають нагоди, щоб за кордон утекти. Такії могли і в цій околиці з’явитися. Хай буде відомо, що допомога їм люб чином, люб словом, і всяка підтримка зрадою вважається, а за зраду шибениця!

— Бачено на цій станції якихсь зайд? Новоприбулих? Значиться, підозрілих? А те ще скажу, що за вказання харциза або поміч у його затриманні належиться нагорода. Сто оренів. Поштмейстере?

Поштмейстер знизав плечима, згорбився, щось промимрив і взявся за витирання шинквасу, дуже низько над ним похилившись.

Вахмістр розглянувся, брязкаючи острогами, підійшов до Геральта.

— Ти хто… Га! Тебе-то я вже бачив. В Маріборі. По тому білому волоссю завважив. Відьми́н, так? Усяких потвор висліджувач і вбивця?

— Саме так.

— Тоді нічого до тебе не маю, а професія твоя, так скажу, достойна, — промовив вахмістр, оціняючи одночасно поглядом Аддаріо Баха. — Пан краснолюд теж поза підозрами, бо серед харцизів жодного краснолюда не помічено. Але для порядку запитаю: що на станції робиш?

— Я прибув диліжансом з Цидарису і чекаю на пересадку. Час тягнеться, отож сидомо тут з паном відьми́ном, милу розмову ведемо і переробляємо пиво на сечу.

— Пересадка, значиться, — повторив вахмістр. — Ясно. А ті двоє? Хто такі? Так, ви, до вас кажу!

Трент розкрив рота. Закліпав. І щось промимрив.

— Що? Як? Встати! Хто такий?

— Облиште його, пане офіцере, — невимушено обізвався Аддаріо Бах. — Мій то слуга, мною найнятий. Недоумок, цілковитий ідіот. Вже зроду такий. На щастя, менші його брати-сестри всі нормальні, їх мати врешті зрозуміла, що, в тяжі будучи, не можна пити з калюжі перед шпиталем для заразних.

Трент ще ширше роззявив рота, опустив голову, захарчав, засопів. Лігенза теж засопів, зробив рух, наче намагався встати. Краснолюд поклав йому руку на плече.

— Сиди, хлопче. І мовчи, мовчи. Я знаю теорію еволюції і від якої істоти пішов рід людський, не мусиш мені про це нагадувати. Даруйте, пане командире. Це теж мій слуга.

— Ну так… — Вахмістр все ще приглядався з недовірою. — Слуги, значиться. Якщо так кажете… А вона? Та молодичка в чоловічому одязі? Гей! Встань, бо хочу до тебе придивитися. Хто ти така? Відповідай, коли питаю!

— Ха, ха, пане командире, — засміявся краснолюд. — Вона? То хвойда, значиться, легкої поведенції. Найняв я її собі в Цидарісі задля грання. З дівкою в подорожі не так нудно, кожен філософ засвідчить.

З розмахом ляснув Фригу по сідницях. Фрига поблідла з люті і заскрипіла зубами.

— Ну так, — скривився вахмістр. — Як я зразу не розпізнав? Таж видно. Напівельфка.

— Твій френзель пів, — гримнула Фрига. — Пів того, що йде на нормальний!

— Тихо, тихо,