Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Сезон гроз 📚 - Українською

Читати книгу - "Сезон гроз"

266
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сезон гроз" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 89
Перейти на сторінку:
— збештав її Аддаріо Бах. — Не гнівайтесь, полковнику. Така вже завзята хльорка трапилася. І саме ухо прехихе.

До кімнати вбіг жовнір, склав рапорт. Вахмістр Ковач випростався.

— Банду вислідили! — сповістив. — Вирушаємо в погоню що духу. Вибачте за суб’єкції. Служба.

Вийшов, а солдати разом з ним. За момент з подвір’я почувся тупіт копит.

— Даруйте, — сказав після хвилини тиші Аддаріо Бах до Фриги, Трента і Лігензи, — за цей спектакль, вибачте за спонтанічні слова і простолінійні жести. По правді, то я вас не знаю, мало за вами стою і не сказати, що люблю, але сцен вішання не люблю ще більше. Вигляд шибеників, що дригають ногами, вельми мене пригноблює. Цим спричинені мої краснолюдські фривольності.

— Ці краснолюдські фривольності врятували ваше життя, — докинув Геральт. Годилося б краснолюдові подякувати. Бачив я ваші починання в селянському обійсті, тож знаю, які з вас пташки. Я б пальцем об палець не вдарив у вашій обороні, а такого театру, як пан краснолюд, хоч би хотів, то не вмів відіграти. Отож досі висіли б ви всі троє. Йдіть собі звідси. Раджу напрямок, протилежний до того, яким від’їхали вахмістр і його кавалерія.

— І не пробуйте, — обрізав, помітивши погляди, керовані до вбитих у сволок мечів. — Їх не дістанете. Без них будете менше схильні до грабежу і здирництва. Геть!

— Було неспокійно, — зітхнув Аддаріо Бах, ледь за трійцею зачинилися двері. — Франца, руки ще мені тремтять. Тобі ні?

— Ні, — Геральт усміхнувся, щось згадавши. — Я з цієї точки зору… дещо калікуватий.

— Пощастило деяким, — зашкірився краснолюд. — Навіть каліцтво їм на користь. Ще по пиві?

— Ні, дякую, — заперечливо похитав головою Геральт. — Мені час в дорогу. Я опинився, як би це висловити, в ситуації, коли, скажімо, рекомендований поспіх. І, скажімо, нерозсудливо надто довго залишатися на тому самому місці.

— Я, скажімо, зрозумів. І ні про що не питаю. Але знаєш, відьми́не? Чогось мені відхотілося сидіти на цій станції і два дні бездіяльно чекати на кур’єрку. Раз, бо я б з нудьги вмер. Два, бо та панна, що ти її в поєдинку мітлою переміг, дивним поглядом зі мною попрощалася. Що ж, я в запалі дещо переборщив. Вона, мабуть, не з тих, кого можна безкарно ляскати по задку і називати хвойдою. Раптом повернеться, то я б волів, щоб мене тоді тут не було. То, може, рушаймо разом?

— Охоче, — Геральт знову усміхнувся. — З добрим товаришем в подорожі не так нудно, кожен філософ засвідчить. Якщо тільки нам по дорозі. Мені в Новіград треба. Мушу туди добратися до п’ятнадцятого липня. Конче до п’ятнадцятого.

Він мусив бути в Новіграді не пізніше п’ятнадцятого липня. Так він домовлявся з чародіями, які його найняли, купивши два тижні його часу. Жодних проблем. Пінеті й Цара зверхньо подивилося на нього. Жодних проблем, відьми́не. Будеш в Новіграді раніше, ніж встигнеш озирнутися. Телепортуємо тебе просто на вулицю Головну.

— Перед п’ятнадцятим, га, — почухав бороду краснолюд, — Сьогодні дев’яте. Небагато часу лишилося, бо то добрий кусень дороги. Але є спосіб, щоб ти туди добрався вчасно.

Встав, стягнув з кілка і одягнув на голову шпичастий капелюх з широкими крисами. Закинув на плече торбу.

— Поясню в дорозі. Разом рушаємо на шлях, Геральте з Ривії. Бо нам по дорозі.

* * *

Крокували вони жваво, навіть занадто жваво. Аддаріо Бах виявився типовим краснолюдом. Краснолюди, хоч при потребі чи для зручності могли скористатися кожним екіпажем і будь-якою твариною, верховою, гужовою чи в’ючною, рішуче воліли піші переходи і були пішоходами з покликання. Краснолюд міг за день пішки подолати відстань у тридцять миль, як і вершник на коні, та ще й несучи багаж, який пересічна людина навіть би не підняла. За краснолюдом без багажу людина ніяк не встигала. Відьми́н теж. Геральт забув про це і через якийсь час змушений був просити Аддаріо, щоб той трохи стримав темп.

Крокували лісовими просіками, а інколи бездоріжжям. Аддаріо знав дорогу і чудово орієнтувався. В Цидарисі, пояснював він, живе його рідня, настільки численна, що постійно там траплялися якісь принагідні родинні празники, то весілля, то хрестини, а то похорони з поминками. Згідно з краснолюдською традицією, відсутність на родинному празнику виправдовувало тільки нотаріально підтверджене свідоцтво про смерть, живі члени родини не сміли викручуватися від празників. Тим-то Аддаріо досконало вивчив маршрут до Цидарису й назад.

— Нашою метою, — пояснював на ходу, — є селище В’ятерна в долині Понтару. У В’ятерні є пристань, там часто швартуються кораблі й баржі. Якщо трохи поталанить, то й нам трапиться якась оказія, сядемо на якийсь корабель. Мені треба до Третьогору, отож зійду на берег у Журавлиній Купі, а ти попливеш далі і будеш у Новіграді через три-чотири дні. Повір, це найкращий спосіб.

— Вірю. Повільніше, Аддаріо, прошу. Ледь встигаю. Ти що, маєш професію, зв’язану з пішим ходінням? Ти комівояжер?

— Я гірник. У мідному руднику.

— Ну, звісно. Кожен краснолюд — гірник. І працює в руднику у Махакамі. Стоїть з киркою в руках і добуває.

— Ти піддався стереотипам. Ще скажи, що кожен краснолюд вживає обсценну лексику. А після кількох глибших чарок кидається на людей з сокирою.

— Я цього не скажу.

— Мій рудник не в Махакамі, а у Мідянці під Третьогором. Я не стою там і не добуваю, а граю на валторні у гірничому духовому оркестрі.

— Цікаво.

— Ні, — засміявся краснолюд, — є щось цікавіше. Кумедний збіг. Один з хітів нашого оркестру називається «Марш відьми́нів». Звучить так: Тара-рара, бум-бум, умта-умта, рим-цим-цим, парара-тара-рара, та-ра-рара, бум-бум-бум….

— Чорт забирай, звідки ви взяли таку назву? Ви колись бачили маршируючих відьми́нів? Де? Коли?

— Як по правді, — Аддаріо трохи засоромився, — то це дещо переаранжований «Парад силачів». Але всі гірничі духові оркестри грають «Парад силачів», «Вихід атлетів» чи «Марш старих товаришів». Ми хотіли бути оригінальними. Та-ра-рара, бум, бум!

— Повільніше, бо духа спущу!

* * *

Серед лісів було цілковито безлюдно. Не те, що на лісових луках і галявинах, які часто їм траплялися. Тут кипіла робота. Косили сіно, згрібали його і складали в копиці й стоги. Краснолюд вітав косарів веселими окриками, вони відповідали. Або й ні.

— Це нагадує мені, — Аддаріо вказав на працівників, — інший марш нашого оркестру. Зветься «Сінокоси».

1 ... 46 47 48 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сезон гроз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сезон гроз"