Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У коло…
— Атож, хоча його обличчя мене не здивує!..
— Але я гадав, що ви вже бачили його обличчя тієї ночі, коли вдерлися до кімнати панни Станжерсон…
— Бачив невиразно… Свічка стояла на підлозі. До того ж, ота борода.
— А сьогодні, ви гадаєте, він з’явиться без бороди?
— Неодмінно з бородою… Але галерея буде освітлена, до того ж тепер я знаю… вірніше, мій мозок знає… А коли так, то й очі побачать…
— Якщо йдеться лише про те, щоб побачити й відпустити, то навіщо нам зброя?
— Для того, любий мій друже, що коли чоловік з Жовтої кімнати зрозуміє, що я впізнав його, він зважиться на все! І тоді нам доведеться боронитись.
— А ви певні, що він прийде сьогодні вночі?
— Так само певен, як те, що ви зараз поряд зі мною. Сьогодні о пів на одинадцяту ранку панна Станжерсон із надзвичайною спритністю організувала все таким чином, щоб уночі залишитися самій, без покоївок: вона відпустила їх на. цілу добу під якимось сміховинним приводом, а під час їхньої відсутності вмовила свого любого татечка охороняти її й лягти спати в будуарі. Він, зрозуміло, залюбки погодився виконувати ці нові для себе функції. Від’їзд Робера Дарзака й зусилля, докладені Матильдою для того, щоб лишитися самій… Дивний збіг, чи не так? Які ще можуть бути сумніви? Панна Станжерсон сама готує побачення із злочинцем, побачення, якого так боїться Робер Дарзак.
— Це жахливо!
— Згоден.
— А те, що ми зараз бачили… На вашу думку, вона намагається приспати свого батька?
— Так.
— Отож ми лише вдвох братимемо участь у сьогоднішній операції?
— Ні, вчотирьох: про всяк випадок подружжя консьєржів теж напохваті. Поки що вони тут непотрібні, але можуть знадобитись опісля, якщо ми все-таки його вб’ємо…
— Значить, ви гадаєте, що ми його вб’ємо?
— Уб'ємо, якщо він сам цього захоче!
— Чом би вам не попередити татуся Жака? Ви не хочете сьогодні скористатися його допомогою?
— Ні, — відрізав Рультабій.
Я помовчав якусь часину й, підбурюваний жадібним бажанням проникнути в таїни думки Рультабія, рубонув з плеча:
— Чом би не попередити Артура Ренса? Він міг би стати нам у пригоді…
— Он як! — відверто невдоволено відказав Рультабій. — То ви хочете, щоб секрети панни Станжерсон стали відомі кожному! Ходімо вечеряти, вже час. Сьогодні ми вечеряємо у Ларсана, якщо, звичайно, він знов не стежить за Робером Дарзаком. Ларсан не відступається від нього ані на крок… Втім, коли його й немає зараз на місці, то до ночі він неодмінно з’явиться. Ось кого б мені хотілося пошити в дурні!
У сусідній кімнаті почувся шум.
— Мабуть, це він.
— Я забув спитати, — згадав я. — В присутності поліцая жодного натяку на сьогоднішню нічну операцію, чи не так?
— Авжеж. Ми діятимемо самі, на власний страх і ризик.
— Тоді вся слава дістанеться нам?
— Цілком на це згоден! — посміхнувся Рультабій.
Вечеряли ми в товаристві Ларсана в його кімнаті. Поліцай сповістив, що допіру повернувся, й запросив нас до столу. Співтрапезники були в доброму гуморі, бо обидва почували чи не цілковиту певність, що доскіпалися до істини. Рультабій пояснив великому Фредові, що приїхав його відвідати зі своєї власної ініціативи, а він мене затримав, сподіваючись на мою допомогу в підготовці великого матеріалу для газети «Епок», за який наміряється засісти сьогодні ж увечері. А поїду я буцімто ранковим поїздом, об одинадцятій годині, прихопивши з собою його рукопис роману з продовженням, де він викладає головні епізоди таємничих подій у замку Гландьє. Вислухавши все це, Ларсан посміхнувся з виглядом людини, яка не дасть себе ошукати, але через чемність не висловлює своїх міркувань стосовно речей, які її не обходять. Удаючись до безлічі словесних викрутасів, добираючи навіть інтонації, Рультабій і Ларсан досить довго теревенили з приводу приїзду Артура Ренса, його минулого в Америці, про яке обидва воліли б знати набагато більше, особливо про стосунки з родиною Станжерсонів. Зрештою, Ларсан, який, мені здалося, відчув раптову втому, з видимим зусиллям мовив:
— Як на мою думку, пане Рультабій, незабаром у Гландьє нам нічого буде робити. Не багато ночей, гадаю, доведеться нам тут збувати.
— Я теж такої думки, пане Фреде.
— То ви, друже, гадаєте, що цю справу закінчено?
— Так, я справді гадаю, що її закінчено й нічого нового ми вже не побачимо.
— І ви знаєте, хто винуватець? — запитав Ларсан.
— А ви?
— Знаю.
— Я теж, — мовив Рультабій.
— Чи то є одна й та сама особа?
— Навряд, — відгукнувся юний репортер. — Якщо, звичайно, ви не змінили своєї думки. — І додав із притиском: — Пан Дарзак — порядна людина!
— Ви цього певні? — запитав Ларсан. — Ну а я залишаюся при своїй думці. Ну що, закладемось?
— Гаразд! Але я поб’ю вас, пане Ларсан!
— Молодість не знає сумніву, — засміявся великий Фред, потискуючи мені на прощання руку.
— Не знає, — луною відгукнувся Рультабій.
Аж раптом Ларсан, який підвівся, щоб провести нас, схопивсь обіруч за груди й заточився. Аби не впасти, змушений був зіпертися на Рультабія. Мертвотна блідість укрила його обличчя.
— Боже мій, що це зі мною? Чи не отруїли мене? — І він розгублено подивився на нас.
Марно ми розпитували його, він не відповідав. Як підтятий, повалився на крісло, й більше ми не змогли витягти з нього жодного слова. Ми були надзвичайно стурбовані — нас непокоїв як його стан, так і те, що ми скуштували ті самі страви, які їв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Жовтої кімнати», після закриття браузера.