Читати книгу - "На краю Ойкумени"

наперед шию, на якій сиділа невелика голова з короткими ріжками і великими трубчастими вухами. Це були жирафи. Тварини зустрічалися стадами від п'яти до ста штук. Незабутнім видовищем було велике стадо жираф на відкритому місці: здавалося, що ліс під подувом вітру переміщався в яскравому світлі, відбиваючи плями химерних тіней. Жирафи рухалися то риссю, то дивними стрибками, підгинаючи передні ноги і далеко витягуючи задні. Їхня строката шкіра із ясножовтої сітки вузьких смужок з великими чорними плямами на ній, дуже схожа була на тінь дерев, під якими тварини були майже непомітні. Вони обережно зривали губами листя з високих гілок, наїдаючись без жадності; їхні великі чуткі вуха повертались на всі боки.

Частенько над хвилястим морем трави піднімався цілий ряд ший, — повільно рухалися ці дивні тварини, несучи на висоті десяти ліктів від землі горді голови з блискучими чорними очима.

Стримані рухи жираф були красиві, смирні тварини мимоволі викликали симпатію.

Не раз мандрівники чули крізь стіну трави злобне пирхання носорога, та вони вже навчились обминати лютих чудовиськ, які погано бачать, і можлива зустріч з ними вже не жахала колишніх рабів.

Подорожні йшли слідом один за одним тісними коридорами високої трави, — над прим'ятими стеблами колихалися тільки списи і голови, обмотані ганчір'ям та листям. Обабіч без кінця-краю тяглася одноманітна хвиляста стіна. Трава і полум'яніюче небо переслідували подорожніх удень, трав'яні стіни снилися їм уночі, їм здавалося, що вони назавжди загубились у душній шурхливій безмежності. Тільки на десятий день перед загоном показалося повите голубим серпанком низьке пасмо стрімчаків. Зійшовши на них, подорожні опинилися на щебенистому плоскогір'ї, порослому чагарником та безлистими деревами, гілки яких, мов безліч розчепірених рук, похмуро тяглися до неба.[91] Отруйливий зелений колір був однаковим у низьких стовбурів і гілок, дерева схожі були на округлі щітки, рівно підстрижені зверху і настромлені на короткі палиці. Зарослі цих дерев видихали терпкий, різкий запах, крихкі гілки легко ламалися від вітру, і на місці зламу виділялося багато соку. Він був схожий на густе молоко і застигав довгими сірими краплями. Провідники спішили перейти цей незвичайний ліс, запевняючи, що коли вітер стане дужчим, то ламкі дерева почнуть валитися навколо і можуть передавити людей.

За деревами знову розстилався степ, вкритий горбами і порослий зеленою свіжою травою. З вершини горба перед загоном несподівано відкрилися оброблені поля, які прилягали до смуги густого і високого лісу. В глибині лісу було видно просіку, там на узвишші розмістилося багато конічних халуп. Горб був обгороджений масивним частоколом. Важкі, з нерівних колод ворота прикрашені вгорі гірляндою побілілих на сонці лев'ячих черепів, дивилися просто на подорожніх.

Високі суворі воїни вийшли з воріт назустріч загонові колишніх рабів, який повільно піднімався на гору. Місцеві жителі були схожі на нубійців, тільки їх шкіра мала світліший бронзовий відтінок.

У руках воїни тримали здоровенні списи з великими наконечниками, схожими на вузькі мечі. Воїни спирались на великі щити, розмальовані чорно-білим орнаментом. Кийки з чорного дерева, дуже твердого і важкого, висіли на поясах із шкури жираф.

З узгір'я відкривалася мальовнича місцевість. На золотій степовій траві чітко виділялась свіжа ізумрудна зелень, що вкривала береги річки, вона облямовувала вузьку блакитну стрічку виблискуючої води. Злегка тріпотіли чагарники, увінчані рожевими пушистими клубами. З дерев звисали китиці жовтих і білих квітів.

Довго тривали попередні переговори. Перекладачем виступив негр з поламаною ногою, який запевняв, що походить з цього народу. Спираючись на ціпок, він поскакав на одній нозі до воїнів, давши знак своїм товаришам, щоб вони зупинились.

Каві, раба з поламаною ногою, Кідого, одного нубійця і одного з кочовиків впустили у ворота і відвели в оселю вождя.

Нетерпляче чекали повернення товаришів подорожні, що залишилися перед ворітьми, їх томила невідомість. Лише Пандіон, нерухомий і байдужий, лежав на носилках, знятих з ослів. Здавалося, що минуло дуже багато часу. Нарешті у воротях з'явився етруск, оточений цілим натовпом чоловіків, жінок і дітей. Жителі селища привітно посміхалися, вимахуючи широким листям, і хоч говорили вони незрозумілою мовою, але слова їх звучали по-дружньому.

Ворота розчинились, колишні раби пішли між великими халупами, спорудженими у вигляді правильних глинобитних кілець і вкритими конічними шапками з довгих стебел цупкої трави.

На поляні між двома деревами стояла дуже велика халупа з піддашком при вході. Тут зібралися вожді для огляду прибулих. Довкола тіснилися майже всі жителі села, схвильовані незвичайною подією. За проханням головного вождя негр з поламаною ногою повторив розповідь про страшне полювання на носорога, часто показуючи на Пандіона, який спокійно лежав.

Жителі селища виявляли свої враження від нечуваної справи, вчиненої з наказу грізного фараона Та-Кемту, криками захоплення, подиву й жаху.

Головний вождь підвівся і звернувся до свого народу з короткою промовою, незрозумілою для прибулих. У відповідь пролунали схвальні вигуки. Тоді вождь підійшов до подорожніх, що стояли й чекали, і, обвівши рукою навколо села, схилив голову.

Каві через перекладача-негра подякував вождю і народові за гостинність. Подорожніх запросили на вечірній бенкет на честь їхнього прибуття.

Натовп жителів оточив носилки Пандіона. Чоловіки дивилися на пораненого з повагою, жінки — з жалем. Дівчина у синьому плащі сміливо вийшла з натовпу і схилилась над молодим елліном. Здавалося, що Пандіон, загорілий від довгого перебування під сонцем Чорної Землі і країни Нуб, відрізнявся від інших жителів південних степів лише більш світлим, золотавим відтінком шкіри. Однак сплутані і скуйовджені кучері його волосся, що вже відросло, правильні риси схудлого обличчя, коли придивитися ближче, видавали чужоземне походження.

Охоплена жалем до вродливого, безпомічно розпростертого молодого героя, дівчина обережно простягла руку і ласкаво відсунула з лоба Пандіона пасмо волосся, що впало на обличчя.

Поволі піднялися обважнілі повіки, широко розкрились незвичайно золотаві очі, і дівчина злегка здригнулася. Та очі незнайомця не бачили її, потьмянілий погляд був байдуже спрямований на гілки, що колихалися вгорі. — Ірума! — окликнули дівчину подруги. До носилок підійшли Кідого і Каві, підняли й понесли пораненого друга, а дівчина залишилась на місці. Опустивши очі, вона раптом зробилася такою ж нерухомою і байдужою, як молодий еллін, що привернув її увагу.

Розділ шостий

ТЕМНА ДОРОГА

Дбайливий догляд Кідого і Каві зробив своє — зламані кістки у Пандіона позростались. Але колишня сила не поверталася до молодого елліна. Апатичний і безвольний, він цілими днями лежав у півтемній просторій хатині, мляво й уривчасто відповідав на запитання друзів, знехотя їв і не пробував підвестись. Він дуже схуд, його обличчя з запалими,