Читати книгу - "Шовковий шнурок"

Особливо небезпечними були яничарські бюлюки, що засіли в окопах другої лінії оборони. Глибоко зариті в землю, вони займали дуже вигідну позицію, підтримувану кількома батареями гармат. В лоб їх узяти було просто неможливо. А за ними в широкій долині причаїлася орда, і Мюрад-Гірей, виконуючи накази Кара-Мустафи, посилав у загрозливі місця численні загони кінноти.

Ці сили могли вирішити наслідок битви.

Коли сонце звернуло з полудня і почало сідати за Віденський ліс, осліплюючи війська противника, Палій вирішив, що настав сприятливий час.

— Пора, Арсене!

Вони швидко спустилися на землю. Палій зібрав сотників.

— Ну, хлопці, слухайте уважно: до яничарських окопів підлазити з тилу обережно, непомітно, щоб жодна собака не почула нас! В окопи вриваємося, мов чорти, — з криком, свистом, мушкетною стріляниною. Побільше гвалтуї Побільше шуму! Щоб нагнати страху на яничаріві Зрозуміли?

— Зрозуміли, батьку!

— І знайте — відступати нам нікуди. Забилися ми аж на край світу, додому далеко. І шлях туди лежить тільки через перемогу. Інакше — всім смерть… Тож сміливо, без страху — вперед! Сотня за сотнею. Рубайте ідоліві Не жалійте! Вони прийшли сюди не в гості, а щоб загарбати чужу землю, чуже майно. А ми на чужій землі захищаємо свою. Тож, браття, забудемо про страх! Пам'ятаймо мудру стародавню приповідку сміливців: або пан — або пропав!

— Пам'ятаємо, батьку!

— Тоді виводьте сотні на узлісся! А ти, Романе, — звернувся Палій до Воїнова, — зі своїми донцями жди мого сигналу. Як тільки почуєш козацьку сурму, вихором вилітай із засідки, промчи понад окопами — порубай тих, кому пощастить утекти від наших шабель, а потім удар у фланг ханові Мюрад-Гірею! Татари страх не люблять флангових ударів…

— Гаразд, батьку! Зроблю…

— Ну, з богом!

Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крізь зарості і вийшли на узлісся. Звідси, ховаючись у вибалках, серед виноградників і садів, проникли в тил яничарських окопів і артилерійських батарей. Арсен ішов попереду в своєму яничарському вбранні: показував шлях.

Все складалося якнайкраще. Двох чи трьох яничарів, що випадково наткнулися на козаків, було знято влучними пострілами з мушкетів. На ці постріли ніхто з турків не звернув уваги серед загальної гуркотняви.

Палій підняв шапку — махнув.

— Можна починати, хлопці!

Козаки виринули із засідок і поплазували до окопів та артилерійських редутів. Арсен, Іваник і Спихальський не відставали від полковника: вони домовилися оберігати його в бою.

Ось і окопи! До них — кілька кроків. Яничари займаються хто чим: одні спостерігають за боєм, що поволі наближається до них, другі — полуднують, треті — дрімають проти сонця… Ніхто з них, мабуть, не думав, що сьогодні їм доведеться брати участь у ділі. Ось-ось вечір покриє осінню землю туманними сутінками — і бій сам по собі затихне…

І раптом з тилу, звідки найменше можна було сподіватися нападу, пролунав бойовий клич, і сотні козаків, стріляючи з пістолетів і мушкетів, розмахуючи шаблями, кинулись в окопи! Багато хто з яничарів так і не встиг зрозуміти, хто напав на них, бо загинули в першу ж хвилину. Інші з жахом упізнали козаків. Крик розпачу, благання пролунали на артилерійських редутах і в окопах. Гармаші перші дали драла.

Яничари почали тікати теж. Страх засліпив їх — тікали хто куди: до передової лінії, до міських валів, а найбільше — в тому напрямку, де стояла кримська орда.

Якраз цю картину і спостерігав Ян Собеський.

Арсен скинув шапку-яничарку і бешмет, щоб свої не прийняли за яничара, в одній сорочці гасав по окопах, намагаючись не відставати од Палія, — рубав, стріляв, відбивався.

Його шабля не знала спочинку, не давала промаху. Не одна яничарська голова скотилася під ноги, в бур'ян, не один ворог падав на коліна і благав: «Аман! Аман!»

Не відставали від Арсена Спихальський та Іваник. Спихальський рикав, мов роздратований бугай, його громоподібний голос перекривав гамір бою. А Іваник верещав тонко і безстрашно кидався на будь-кого, хто ставав йому на шляху.

Окопи були завалені трупами. Земля заюшилася кров'ю. Яничари вже не чинили ніякого опору. Хто лишився живий, тон чимдуж тікав з криком:

— Ойє, правовірнії Козаки в тилуї Рятуйтеся!

Палій наказав сурмачеві подати сигнал Романові Воїнову. Мідна труба засяяла золотом проти сонця. А її металеві звуки луною прокотилися над полем бою і досягли узлісся, де в засідці ждали цього сигналу донці.

З оголеними шаблями, зі свистом і гиканням вискочили вони на рівнину, нестримним вихором промчали понад окопами, наздогнали втікачів-яничарів і, постинавши їм голови, завернули у фланг татарам.

Мюрад-Гірей бою не прийняв. Несподіваний прорив козаків у самому центрі турецьких позицій приголомшив його. Орда, збиваючи тисячами кінських копит густу пилюку, кинулась тікати, топчучи тих, хто опинився на її шляху.

Напереріз орді від червоного намету метнулося кілька вершників і серед них у білій абі ', вкритій дорогоцінними камінцями і розшитій канителлю, у білому тюрбані сам Кара-Мустафа.

— Зупиніться! — благав він, нещадно б'ючи коня. — Куди ж ви? Ще один удар — і Собеський покотиться назад! О аллах!

Але орда промчала повз нього, не стишуючи бігу.

За ордою подалися спагії, оголюючи позиції перед гусарами Собеського.

Слідом за яничарами другої лінії й татарами спочатку поволі, а потім швидше і швидше почав відступати весь правий фланг турецького війська.

Даремно Кара-Мустафа метався від хана Мюрад-Гірея до своїх пашів, даремно просив зупинитися, погрожував, благав… Ніщо не помагало! Пойняте жахом військо відкочувалося з позицій зі швидкістю снігової лавини і з такими ж катастрофічними наслідками.

Кіннота топтала піхотинців, аби лиш вирватися з табору на широкий простір, де їй ніщо не загрожувало.

Піхотинці кидали артилерію, рушниці, намети, одяг, поранених і хворих, награбоване в поході добро — рятувалися самі, як хто умів.

Візники, фуражири, пастухи, маркітанти і цирульники теж залишали все: намети, вози, коней, волів і верблюдів, — мчали впорожні на схід, якомога далі од Відня.

Зрозумівши, що битва програна і що його от-от схоплять воїни противника, Кара-Мустафа зі своїм почтом і особистою охороною теж кинувся навтіки з поля бою. На повному скаку промчав мимо свого червоного намету, мимо гордого бунчука, що височів над ним, клянучи в думці і хана, і пашів, і боягузливих воїнів, не-достойних захисників преславного аллаха… Все покинув, усе втратив і, охоплений люттю і страхом, як останній боягуз, ганебною втечею рятував своє життя…

В турецький табір вступали союзні війська. Король Ян Собеський з гусарами захопив червоний намет, а в ньому — знамено пророка, яке він з Таленті на другий день відіслав у подарунок папі