Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

Не доказавши, ліг горілиць і зомлів.

– Не зможемо спустити. Доведеться залишити на вишкварку, – буркнув люто Лажевський до Коса.

Обидва лежали біля непорушного хорунжого край даху, а за ними щораз дужче шаленіла пожежа. Полум'я охопило лаз, високо шугало вгору – гуло внизу на сходах, немов у могутньому димарі.

Внизу на щаблях драбини темніли силуети тих, що злазили додолу. На протилежному даху блиснув поодинокий постріл, за секунду повітря донесло його гуркіт, внизу зойкнув поранений. Хтось упав із найнижчих щаблів на руїни.

– Хай йому грець! Снайпер прокинувся, познімає нас усіх із стіни.

Кос помітив, звідки блиснув постріл, миттю прицілився і закам'янів з прикладом біля плеча. Поволі натискуючи спуск, спокійно вистрелив і відповів Лажевському:

– Цей уже не познімає.

З-за комина викотився ворожий снайпер, з'їхав по даху й упав додолу.

Постріл привів до тями Зубрика.

– Поранений чекає! – гукнув Кос.

– Правду кажучи, я пострілів боюсь, – квапливо промовив Зубрик, який ще не зовсім оговтався й лише за хвилину збагнув, що звертаються до нього: – Де?

– Внизу.

– Двадцять років стажу, – пробурмотів Зубрик і, долаючи страх, поповз по гарячій уже блясі, – але ще ніколи…

– Ногами вниз, – притримав його Лажевський.

– Добре, – ледве не плачучи, кивнув Зубрик. – Це теж брати з собою? – запитав Коса, простягаючи руку з автоматом.

– Ні, я візьму.

– Бодай би той негідник Гітлер здох… – Хорунжий поліз униз.

Лопнула перегоріла кроква, ширше шугонуло полум'я, сипнуло іскрами. Покотилася головешка, пропалила мундир на рукаві. Кос засичав, одкинув її, вдарив рукою по мундиру.

– Пора, – сказав Лажевському.

– Сам забирайся геть звідси, – сказав Магнето. – Я останній. Маю досвід – брав участь у повстанні.

Лежали поруч край даху і якусь мить дивилися у вічі один одному.

– Я командир, – сказав Кос. – Іди! Магнето скорився наказові.

Янек ще якийсь час мусив залишатися на даху, щоб Лажевський устиг спуститися хоч на кілька метрів нижче – і це, мабуть, були найважчі секунди. Навмисне поволі чіпляв на плечі Зубриків автомат. Спробував засвистати мелодію пісеньки про битву під Студзянками.

Зламалася ще одна кроква, ще вище бурхнуло полум'я. На горищі гримнув снаряд, який раніше не розірвався; вибух кинув у повітря зім'яті листи розжареної бляхи, які, описавши дугу, заскреготіли по стіні.

Цей несподіваний гуркіт зовсім налякав Зубрика. Хорунжий зашпортнувся за металевий щабель, пустив поручні. Впав, але, на щастя, вже з нижчих щаблів – просто в обійми Віхури.

– Сюди, пане доктор! – гукав старий Шавелло, добинтовуючи ногу підпрапорщика Стаська. – Поламана.

– Нога – то дрібниця, – прошепотів поранений до Зубрика, що нахилився над ним, – але ось тут болить дедалі дужче, – притиснув долоні до живота, а між пальцями просочувалась кров, майже чорна в цьому дивовижному освітленні.

Фельдшер негайно взявся до діла, руки в нього були швидкі та вправні. Допомагав йому Шавелло. Поранений зціпив зуби, його очі вряди-годи скліли з болю. Мов крізь вату чув Зубриків голос:

– Знаю, що болить. Трохи мусить. Радій, друже, що ти мужчина, бо якби так, приміром, близнюки…

– Поета рубонули, хай йому чорт, – пробурмотів Віхура до Лажевського, який стрибнув з драбини.

Але підпрапорщик не підбіг до пораненого, тільки уважно розглянувся навколо. Вони опинилися в руїнах між двома глухими стінами будинків, зайнятих ворогом. Доки сидітимуть тут, нічого їм не загрожує, хіба що німці проб'ють бійниці в стінах.

Кос, якому надокучило лізти по драбині, повернувся на металевому щаблі і, стрибнувши з висоти другого поверху, приземлився біля Магнето.

– Сидіти тут довго не можна, а через вулицю хіба що половина живими проскочить, – сказав підпрапорщик.

Кос мовчки відповз убік і нахилився над пораненим. Біліли бинти, блищав лоб і щоки Стаська, мокрі від поту і сліз. Янек витер йому обличчя тим, що було під рукою, – жмутом клоччя, яке витяг з кишені.

– Практики вже не набуду, – говорив поранений утомленим голосом до Шавелла, а потім повернув голову в бік Віхури, – і слів до кінця не виправлю. А втім, вони непогані, – слабо всміхнувся й тихенько заспівав:

Криваво блиснув зуб тупий, Взяв «тигра» на приціл і бий…

– Годилося б… – почав Янек.

– Ноші готові, – перепинав його Шавелло.

– Косе! – покликав раптом Стасько і поволі, але виразно сказав: – Ось тобі, згодиться, – простяг невеличку книжечку. – Я поцупив її в одному будинку з бібліотеки.

Янек мовчки сунув книжечку за пазуху, поклав руку на гарячий лоб Стаська.

– Піднесіть його ближче до вулиці.

– Я залишуся тут. Не варто. Менше болітиме.

– Не мудруй! – різко обірвав Янек.

Підбіг до руїн, хвильку вдивлявся в темряву, вибираючи вигідну позицію для атаки; в руках тримав готовий до пострілу автомат хорунжого Зубрика.

Біля «Рудого» Густлік, виструнчившись, доповідав полковникові. Трохи ззаду стояли Саакашвілі, Череш-няк і Маруся з собакою.

– Рапортую, громадянине полковник: завдання було виконано, будинок здобули. Тільки потім знизу, з підвалу, повилазили німці й наших нагору погнали.

Полковник, підвівши голову, дивився на охоплені полум'ям верхні поверхи й дах будинку.

– Дам вам для поповнення екіпажу двох людей.

– Не треба.

– Вірите в чудеса?

– Ні. В друзів.

– Візьміть тимчасово.

– Не треба. Екіпаж повний.

– З псом?

– Теж солдат. Пайок одержує…

Єлень обірвав і жестом попросив полковника помовчати, бо з того боку вулиці, з руїн, застукотів у дивовижному ритмі кулемет: та-та-та, та-та… Густлік слухав, і усмішка розлилася по його обличчі: риска – крапка – риска, потім три риски, три крапки.

– Кос! – радісно прошепотів до екіпажу.

– Що таке? – запитав полковник.

– Командир наш повертається, – вихопився вперед Саакашвілі.

– Командир, – пояснив Єлень, – просить допомоги. – В машину! – наказав.

Забувши про командира полку, стрибнув на броню, на башту, став навшпиньки і гукнув, немов у гучномовець:

– Піхота… на мою команду, вогонь!

Сілезець зник під бронею, загриміла танкова гармата. Мов полум'я по бікфордовому шнуру, пролетіла канонада по всій дільниці. Били автомати й кулемети. Зітхнув розбуджений міномет, викидаючи вгору міни. Гримнула поряд польова гармата.

В сірому світанку з руїн вибіг невеликий гурт людей з ношами, помчав через вулицю. Не встиг противник отямитись, як наші солдати зникли в брамі.

Затих вогонь, з башти вистрибнув Єлень.

– Вам дивізією командувати, – ущипливо мовив полковник.

– Таж не дають.

Обидва засміялися і пішли назустріч тим, що повертались.

– Громадянине полковник, сержант Кос доповідає про повернення шести…

– Помер, – голосно сказав Зубрик, схилившись над пораненим.

– …повернення п'яти солдатів ударної групи. Полковник нахилився над