Читати книгу - "...I жодної версiї!"

— О котрiй годинi ви пiшли вiд Журавля?

— Не пригадую. Я на годинник не дивився. Кажу ж, був нетверезий… Сп'янiв.

— Не дуже. Експертиза показала, що бiльшу частину пляшки проковтнув загиблий.

— Однак я швидко п'янiю.

— Ви були дуже збудженi. Медицинi вiдомо, що при нервовому збудженнi алкоголь не вiдразу дiє. Отже, ви того вечора були при повному розумi.

Павленко пропустив повз вуха зауваження полковника.

— Коли Нiна Барвiнок пiшла, ви ще залишалися у Журавля?

— Навпаки. Я пiшов перший. Антон хотiв її залишити, i я боявся опинитися третiм зайвим.

— Це ви добре пам'ятаєте?

— Так.

— Але ви щойно твердили, нiбито були п'янi i нiчого не пригадуєте. Як же вам пощастило таку деталь запам'ятати, як бажання Журавля? Чи, може, вiн його вiдкрито висловив?

Павленко мовчав. Жилочка на щоцi, з якої уже зiйшов рум'янець, дужче засiпалась.

— Отже, ви пiшли, а Барвiнок залишилася наодинцi з п'яним господарем. О котрiй годинi це було? О шостiй, о сьомiй, о восьмiй чи о дев'ятiй вечора?

— Здається, о сьомiй або восьмiй.

— Не пiзнiше?

— Нi.

— У нас дещо iншi данi, — зiтхнув Коваль, роздосадуваний упертiстю Павленка. Але саме те, що молодий науковець приховує правду, багато про що говорило йому. — Тодi пояснiть, яким чином вас бачили бiля квартири Журавля на початку дванадцятої? Що ви робили пiд його дверима? Щойно вийшли вiд нього? Чи, навпаки, повернулися i намагалися прокрастися в квартиру? Навiщо?

Павленко мовчав, опустивши голову. Помiтно було, що вiн дуже зляканий i всiляко намагається це приховати.

Вячеслав Адамович, звичайно, здогадався, що мiлiцiя одержала такi вiдомостi про нього вiд сусiда — офiцера, який повертався уночi з вiдрядження. Капiтан був здивований, коли, пiдiймаючись сходами, бо лiфт не працював, помiтив пiд дверима Журавля Павленка у бiлизнi, поверх якої було накинуто халат. Почувши, що хтось йде, Вячеслав Адамович, як розповiв офiцер, кинувся у напiввiдчиненi дверi своєї квартири.

— Теж не пригадуєте?

Павленко, здавалося, оглухнув.

— То було це чи нi?! — суворо спитав Коваль.

— Ви що ж, товаришу полковник, — раптом вибухнув допитуваний, — все ж таки мене у чомусь пiдозрюєте?! У чому ж? Зрозумiйте мене правильно: я йому не ворог був, а друг!..

У думках Коваля промайнула давня приказка: врятуй мене, боже, вiд друзiв, а з ворогами я сам упораюсь.

— I все ж таки! — наполягав полковник.

— Зараз я нiчого не можу сказати, — уперто вiдповiв Павленко.

— Ну що ж, — вiдступився Коваль, бо в його арсеналi поки що бiльше нiчого не було, — подумайте, пригадайте. Ми ще поговоримо. А поки що попрошу вас нiкуди з Києва не виїздити. — I, узявши у Павленка пiдписку про невиїзд, Дмитро Iванович вiдпустив його вкрай розгубленим.

16

А от i Одеса. Затишно-мрiйливе, дiловите i вiдчайдушне мiсто. Мiсто, яке починається для приїжджого iз задерикуватої самодiяльностi трамвайної кондукторки, яка написала крейдою всерединi свого вагона, на усю його довжину, дружне звернення до «зайця»: "Щоб ти так доїхав, як узяв квиток!" i закiнчується на пляжi дбайливим плакатом: "Громадяни, обережно поводьтеся iз сонцем!" Одеса i героїчна, вкарбована навiки у пам'ятi народнiй самозреченою обороною у вiйну, вiдчайдушною зневагою до смертi, i бурлескно-весела, доброзичлива i заповзята, — усе в нiй змiшалося: i смiшне, i трагiчне, буденне i величне, добро i зло, але все з розмахом, широке, як море бiля її нiг.

Спiвробiтники вiддiлу боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi провели у Києвi велику роботу, виявляючи за дорученням Коваля покупцiв i продавцiв жiночих чобiткiв особливої моделi з кустарно налiпленим фiрмовим ярликом «Salamander». Їм пощастило вийти на якогось Григорiя Потоцького, який часто приїздив з Одеси.

Одесити в свою чергу почали стежити за Григорiєм Володимировичем Потоцьким, iнженером невеличкої проектної органiзацiї, пiдпорядкованої безпосередньо республiканському мiнiстерству. I незабаром вони затримали iнженера на вокзалi з двома великими чемоданами, в яких вмiстилося майже сорок пар чобiткiв. Дiзнання одесити мали вести разом з карним розшуком столицi, i тому Коваль сам вирушив у вiдрядження…

Фiрмовий поїзд м'яко пiдкочувався до перону. Через чисте вiкно Дмитро Iванович вiдразу помiтив старшого лейтенанта Струця, що зустрiчав його.

Струць уже два днi був у Одесi. Слiдчо-оперативнiй групi, очолюванiй Спiваком, доручили одночасно i справу про загибель Килини Христофорової. Тому Вiктор Кирилович виїхав до Одеси, щоб i там вивчити життя кравчинi, її знайомства, обстановку в сiм'ї…

Уночi, лежачи без сну на полицi, Дмитро Iванович згадував похорон Христофорової.

…Пiсля морозiв раптом наступила вiдлига. Снiг став сiрим, поповз пiд колесами машин i ногами пiшоходiв. Христофорову вирiшено було ховати у Києвi. На околичне кладовище її проводжали троє: офiцiйний представник контори ритуальних обрядiв, стара сусiдка Ганна Кiндратiвна та полковник Коваль, який сподiвався побачити на похоронi кого-небудь з приятелiв чи замовниць загиблої. Проте нiхто не стояв бiля будинку, з якого виносили Килину Сергiївну, зупинялися на мить лише випадковi перехожi, i Коваль несподiвано для самого себе вирiшив провести Христофорову аж на кладовище.

Не приїхала з Одеси i дочка Вiта, яка напередоднi з'явилася у матерi i, побувши лише день, знову гайнула додому. Як установили колеги полковника, дочку Христофорової було знято в Одесi з поїзда з сильною кровотечею i вiдвезено "швидкою допомогою" до гiнекологiчного вiддiлення лiкарнi. У день похорону матерi вона iще була там i слабувала пiсля невдалого аборту…

Ганна Кiндратiвна у чорнiй хустинцi iз скорботним виразом на обличчi сидiла у похоронному автобусi поруч Дмитра Iвановича i журно дивилася на грубо вистругане вiко, що закривало труну.

Живих квiтiв i вiнкiв не було. Час зимовий, та й хто мiг їх принести! Ганна Кiндратiвна змайструвала з чорного клаптя щось схоже на квiтку. I тепер цей єдиний дарунок лежав на трунi, погойдуючись разом з нею. Стара жiнка час вiд часу пiдхоплювалася, поправляла квiтку, щоб вiд тряски вона не впала на пiдлогу.

Дмитро Iванович якраз не любив зрiзаних квiтiв. Руженi вiн якось сказав, що, поглядаючи на букети, вiн не може звiльнитися вiд думки, що краса i нiжнiсть їхня незабаром зiв'яне, коли згниють i перетворяться на прах. I жiнка, знаючи це дивацтво Коваля, нiколи не вимагала вiд нього таких подарункiв. Вiн i у своєму садку не зрiзував квiти, залишаючи їх засихати на коренi аж до наступної весни.

Звичай проводжати померлих квiтами нагадував йому, признавався Дмитро Iванович, древнiй ритуал, коли у могилу воїна-вождя вiдправляли i його дружину, рабiв, коня… А тепер, у наш гуманний час, всiх їх замiнили квiтами, але й квiти здавалися йому беззахисними жертвами стародавнього звичаю… I у той далекий iсторично