Читати книгу - "...I жодної версiї!"

За вiкнами автобуса падав дрiбний, тоскний снiжок, лiпився до шибок i, перетворюючись на воду, стiкав униз… Коваль мiркував про те, що могло статися мiж донькою та матiр'ю у суботу, що викликало їхню сварку, чому Вiта опинилася у лiкарнi, хто винен у цьому i чи немає якогось зв'язку мiж цими подiями i несподiваною загибеллю Килини Сергiївни.

"Два похорони протягом кiлькох днiв на моїх плечах, — з прикрiстю думав полковник, спостерiгаючи, як похитується труна внаслiдок занадто швидкої їзди водiя, який поспiшав покiнчити з «невигiдним» похороном, — чи не забагато?"

Затишний одеський перон тихо пiдсунувся до самiсiнького вагона, дверi вiдчинилися, i Дмитро Iванович з насолодою вдихнув свiже ранкове повiтря, присмачене запахом моря.

У машинi, яка чекала Коваля бiля вокзалу, Струць спитав:

— До готелю?

— Оформимося пiзнiше, — вiдповiв полковник. — Я не втомився. Поїдемо до управлiння.

— Вiта Христофорова учора виписалася з лiкарнi, — доповiдав дорогою старший лейтенант. — Живе вона у хатинi померлої влiтку бабусi, бiля ринку. Хатина, в якiй дiвчина прописана з минулого року, стара, на двi житловi кiмнатки з кухнею. Живе Вiта усамiтнено, скритно, подружок не мас. Характер незалежний, вередливий, заняття в iнститутi частенько пропускає, оцiнки невисокi. У громадському життi iнституту участi не бере. Мати мало опiкувалася нею, повнiстю захоплена гонитвою за довгим карбованцем. Є двi кравчинi-надомницi, якi за її викрiйками шиють плаття. Єдина людина, з ким мала справу тут Христофорова, — iнженер Потоцький. Саме вiн, коли кравчиня перебувала у Києвi, вiдвiдував Вiту, пiклувався про неї — аж до постачання її продуктами.

Слухаючи Струця, полковник Коваль задоволене кивав.

— До речi, є якiсь данi, хто мав стати батьком дитини? — спитав вiн.

Старший лейтенант розвiв руками.

Дмитро Iванович розумiв, що не так просто це з'ясувати, та якщо ця деталь не буде важливою у справi про загибель Христофорової, нею не варто й займатися.

— З Вiтою я сам розмовлятиму, — сказав полковник, вислухавши Струця. — Якщо лiкарi дозволять, викличемо завтра повiсткою, а нi, то пiд'їду до неї. Може, зi мною, стариганом, бiльш вiдвертою буде…

Майор, начальник вiддiлу боротьби з розкраданням — товстун з гранатовими очима i прiзвищем таким довгим i незвичним, що Коваль при першому знайомствi не став i трудитися, щоб запам'ятати його, — уже чекав Коваля у своєму кабiнетi. Пiсля короткого знайомства i обговорення задачi майор наказав привести з камери попереднього ув'язнення затриманого Григорiя Потоцького.

Поки цей наказ виконувався, Дмитро Iванович з цiкавiстю розглядав чобiтки, якi лежали тут-таки у розкритих чемоданах. Як краплi води вони були схожi мiж собою, а так само на тi, котрi були конфiскованi у пiдпiльних продавцiв, i на тi, що їх Коваль побачив у своєї Наталки.

I раптом у нього промайнула iдiотська думка: "А чи були б у Наталки чобiтки, якби не оця пiдпiльна одеська артiль? — I вiдразу злякався цiєї думки, розлютився на себе, на Наталку, на весь свiт за те, що в нього могла з'явитися така думка. — Та носила б звичайнi, мiсцевої фабрики, як усi люди! А то примхи, примхи!.. У мої роки…"

Цi думки Дмитра Iвановича обiрвалися, бо на дверях у супроводi конвоїра з'явився ставний молодий чоловiк з чорним розкиданим чубом на головi i живим, енергiйним обличчям. Вiй гидливо поглянув на конвоїра i, втупивши у Коваля свiтлi, майже бiлi, очi, промовив:

— Здрастуйте! — I вiдразу додав: — Незважаючи на ваше недоброзичливе ставлення до мене, я вам бажаю здоров'я…

— Сiдайте, — зупинив його майор, показуючи на стiлець.

Коваль вiдчув у бравадi Потоцького намагання приховати схвильованiсть i вже наперед знав, як поводитиметься затриманий i як слiд з ним розмовляти.

Тим часом майор пiсля звичайного установлення анкетних даних почав невiдступне допитуватися у Потоцького, звiдки у нього чобiтки, де вiн їх узяв, хто виготовив, не забувши нагадати про статтю карного кодексу, яка обiцяє зменшення кари в разi щирого розкаяння.

Проте брюнет цю статтю добре знав i без майора i не збирався нею скористатися. На всi запитання вiдповiдав ухильно або заперечливо. Появу у нього такої кiлькостi чобiткiв пояснював смiховинне: так, кутiв на ринку у рiзних людей; так, не запам'ятав тих, хто продав, може сплутати одного з одним, тому не береться дати їхнiй словесний портрет; так, визнає — скупив не для себе, ясна рiч — чобiтки жiночi…

Навiщо стiльки? Звiсно, не дружинам або сестрам: у нього дружини немає, а сестра — одна, в iншому мiстi. Нi, не в Києвi, у Херсонi… Звичайно, збирався гайнути десь на пiвнiч, перепродати i заробити. Тепер розкаюється — надумав погану справу. Вперше в життi. Але вiдразу й вiдмовився вiд задуму, i сам ще не вирiшив, що з ними робити, куди їх подiти. А тут — мiлiцiя!.. Отже, злочину вiн не вчинив! I справдi збирався вчинити, планував, але не здiйснив, i притягати немає за що… От якби почав продавати, та по спекулятивнiй цiнi, тодi звичайно… А так… За не скоєне не судять…

— Куди подiти? — ущипливо повторив майор. — Сюди принести, до нас. I тодi жодних до вас претензiй. Допомогли б знайти тих продавцiв, вони б i грошi вашi повернули.

Потоцький розвiв руками:

— Не змикитив. Та й де їх тепер знайдеш — переплуталися усi обличчя, адже тiльки промайнули перед очима. Та й не дивно: у когось пару купив, в iншого — двi… Не запам'ятаєш. Самi знаєте, як з-пiд поли продають, одне одному в очi не дивляться, усе миттю… Вийшло б у мене, як у Гоголя: одному прилiпив би нiс другого, вуха третього… Дурниця вийшла б!..

— Еге ж, дурниця, — погодився майор. — Але спробуйте пояснити, як це рiзнi люди зумiли виробити такi однаковi чобiтки, на один копил, та й пошитi однаковими нитками, з однаковими пiдметками, однаковi прилiпили наклейки? Виходить, десь в одному мiсцi тi ж самi руки їх робили? Пташки, звiсно, з одного гнiзда, спiльних батькiв мають. Так з якого ж це гнiзда, громадянине Потоцький?

Молодик раптом ляснув себе по чолу долонею.

— Звичайно, з одного! Вiрно! З однiєї ж фабрики. Там же написано «Salamander». Нiчого й думати… I як же це я так сплохував! Потоцький аж зубами заскрипiв. — Чобiтки, виходить, з крамниць, де iмпортом торгують, або з бази… Значить, краденi… Було б менi, дурневi, вiдразу здогадатися!..

Майор зупинив ламентацiї Потоцького:

— Заспокойтеся. Не краденi вони. I не iмпортнi, не саламандрiвськi, а нашi, одеськi, кустарнi. Є висновки експертизи… А щодо того, що схаменувся i