Читати книгу - "Вона"

Здається, Марі перелітала відразу через дві сходинки, бо за декілька секунд вона вже зачиняла двері у своїй кімнаті і телефонувала друзям.

— Вони везуть мене до психолога, — заговорила розгублена Марі.

— Ти все розповіла? — Анна відчула стурбованість Марі.

— Так, подруго, спокійно. Для паніки немає жодних причин, — Андрій здається був єдиний кого це все не налякало до півсмерті. —Нічого в цьому страшного немає. Нам не завадить дізнатись думку спеціаліста. Ми ж хотіли розглянути всі точки зору. От, це гарна нагода.

— Думаєш??? — Анна чомусь не поділяла такої думки.

— Ти маєш рацію, — Марі вже трохи заспокоїлась. — Ми їдемо на першу зустріч сьогодні. Побачимо що скаже психолог? Так і зробимо. Я вам відразу ж зателефоную.

Марі хоч і намагалась не показувати своє хвилювання, але дуже переживала. Вона весь час думала, що кожне її слово психолог може не так зрозуміти і прийняти її за божевільну. Але, з іншого боку, Марі намагалась в собі розібратись. Адже чого вона хотіла, щоб їй просто сказали, що в неї розгулялась фантазія, ЧИ ВСЕ Ж СЛОВА МАРІЇ ВИЯВИЛИСЬ ПРАВДОЮ??? Вона думала, що внутрішній голос ймовірніше мав би підказати, що з нею діється, напевно, але поки що внутрішній голос мовчав і був так само розгублений, як і сама Марі. І тому Марі розуміла, що ця зустріч їй дійсно потрібна, та боялась вона понад усе того, що після зустрічі може виявитись, що вона дійсно таки несповна розуму.

Зустріч пройшла нібито нормально. Але все ж Марі вийшла з неї з поганим самопочуттям. Адже чим люб’язнішою удавала себе психолог, тим дужче Марі намагалась закритись від неї. Психолог їй нічого не сказала. Просто посміхнулась і провела до дверей, а потім покликала батька.

Усю дорогу додому ні Марі, ні батько не промовили ані слова. І в цей момент Марі почала розуміти, що вже ніколи не зможе довіряти своїй сім’ї. Адже найдорожча людина, яку Марі любила більше за життя, — її батько, зараз сидів поруч з нею в машині і боявся її. Він не знав чого очікувати від своєї дочки, як він так міг? Як рідний батько може боятись свого дитя, не довіряти їй? Адже якби він довіряв їй, він усе б їй розповів, усе, що того дня розповіла йому психолог, усе, що його хвилювало, як раніше, як завжди. Адже раніше вони все вирішували разом, це ж була їхня найбільша перевага, їхня сила, разом вони — нездоланні, а тепер виявляється, що їхня найбільша опора впала і розбилась ущент, і вже нічого не вдієш, не повернеш назад.

Приїхавши додому на них вже чекала мати. Вони мовчки зайшли в дім і мовчки пішли на кухню, мовчки сіли за стіл.

— Ну, що доцю, як усе пройшло? — мама була дійсно занепокоєна побачивши сумних рідних.

— Нормально, — промовила Марі. Тата спитай, гадаю, йому є що розповісти? — і Марі вперше за півдня подивилась в очі батьку, висловлюючи всім своїм єством ледь стримуваний гнів і образу.

— Та все добре. Психолог сказала, що все це на фоні того, що трапилось і ще підкріплено тим, що Марі постійно дивиться серіали й фільми про різні надприродні дурниці! То воно наклалось одне на одне, й того Марі така занепокоєна. Психолог прописала заспокійливе і попросила тільки якомога менше лазити в інтернеті і цікавитись такими дурницями. Тому, Марі, для тебе найкраще зараз більше прогулянок на свіжому повітрі і книжок і менше інтернету!

— Добре. Я піду відпочину, бо дуже втомилась сьогодні, — Марі встала з — за столу і пішла у свою кімнату.

Вона не знала чи помітили це батьки, адже вони усе ще продовжували обговорювати слова психолога. І вже біля сходів Марі озирнулась і промовила до батьків.

— Я ніколи не цікавилась цими «дурницями» як ти кажеш, тату, доки ці «дурниці» не стались зі мною, — вона поглянула на батьків з таким неймовірним жалем і від сліз, що підступили до очей, здавило горло.

Марі зрозуміла, що батьки їй ніколи не повірять. Вона, здається, почала відчувати усіх людей, що знаходились поруч, а можливо лише рідних? Але ті емоції, які відчували її батьки, просто розчавили її, тендітну тілом і водночас сильну духом. Батьки були стурбовані, розгублені, але найголовніше з усього, — вони не казали їй усієї правди. Марі зайшла в кімнату і гірко заридала. Ніколи вона так не плакала, ніколи не було їй так погано і самотньо як цієї миті. Такі ріднесенькі мама й тато її більше не люблять. Марі лежала на ліжку і захлиналась від сліз, так їй було шкода себе. «Як же так можна? Як можна?» — думала вона…

Марі не бачилась з Тарасом вже декілька днів і з кожним днем їй здавалось, що вони не бачились вічність і що вже й ніколи не побачаться. Марі тренувалась, стріляла, і засиджувалась за матеріалами (вивчала, обмірковувала все, що трапляло їй в руки), які знаходив Назар і Андрій. А Тарас тепер майже не з’являвся вдома. Марі все думала, що робити їй зі своїми почуттями, до чого вони призведуть, чи залишать якийсь слід у її спогадах, адже попри все вона розуміла, що в неї ще все життя попереду. І, згадуючи пройдешній рік життя не змусить її нудьгувати. А скільки ще нового вона дізнається. Скільки людей ще зустріне. Можливо, вона просто себе тішила такими думками, а, можливо, це було продиктовано здоровим глуздом? Але, не зважаючи на це, Марі страшенно сумувала за Тарасом. Їй так хотілось, щоб він ляпнув якусь дурницю, які завжди так тішили її, або посміхнувся, або просто поглянув на неї. Їй так хотілось зустрітись з ним у вітальні чи зранку на тренуванні. Але ж ні, вони обидвоє знали, що цього краще не робити.

Марі як завжди засиділась допізна. Вона все читала історію роду Тараса. Раптом поглянула на телефон, годинник показував за північ. Марі розуміла, що спати ще не збирається і вирішила зробити кави.

Вона спустилась вниз. Дім охопила нічна темрява,