Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Зрештою, ти все це знаєш, — додала вона. — Ти вже зустрічався з ними. Якщо хтось і може тобі допомогти, то це я. Я можу принести тобі тіло ангела.

Атмосфера напружилася від чекання. Вони вичікували, щоб я заговорив.

— Як ви це зробите? — запитав я.

Жриця зайшлася своїм низьким важким сміхом.

— Якщо те, що ти кажеш, правда, то, поки ти влаштовуватимеш Нічний Ярмарок, я пошлю своїх слуг на північ до Алейліна. Вони роздобудуть те, що ти шукаєш. І осядуть в Кестеньї, на нагір'ях, де легко сховатися від вояків короля. Там ти й зустрінешся з ними, у селі Клах-не-Вій. Наш Принц, — сказала вона, зупинивши м'який, ласкавий погляд на мовчазному молодику, — має будинок поблизу того села.

Отже, принц. Він зустрівся зі мною поглядом. Одне з його прекрасних очей було більше за інше — трохи збільшене скельцем. Вираз його обличчя був заразом презирливим і сумним: так, сповненим жалю. На мереживі довкола його шиї гніздилися дрібні перли.

Я повернувся до жриці.

— Якщо я зроблю це для вас, — тобто влаштую вам Нічний Ярмарок, — ви дасте мені тіло.

— Так, — підтвердила вона.

— І як я можу бути певним?

— Ніяк не можеш бути певним, — відповіла вона. — Як не можеш бути певним, що в кінці захочеш знищити тіло.

Я засміявся.

— Тіло я точно спалю, обіцяю вам.

— У Книзі Авалеї, — заговорила жриця, — написано: «Як вітер понад долиною, як дракон, як море амбри, як удар молота: такий він, кожен дух посеред мертвих».

Посеред мертвих.

Вони повели мене крізь дерева, тією дорогою, якою йшли інші гості, і ми разом ступили на веранду з колонами; там панувала ніч. Сходи вели на відкриту зорям терасу, де на мосяжних стовпах палали чотири лампи, поширюючи довкола свіжий аромат смоли. Тераса виходила на невеличке озерце серед веж, свого роду внутрішній басейн, де світло ламп і світло зірок вели свою пустотливу гру. Були й інші тераси, що межували з цією, були й балкони понад нею, але всі вони стояли безлюдні, лампи там не світилися.

Від води почувся вигук. Я побачив, що там плавають бліді тіла, міцні молоді тіла Мироса й інших панів. Їх одяг було розкидано по терасі, поряд із сукнями кількох служниць, які галасували й плюскали одна на одну на мілководді. На терасі не було інших меблів, окрім стола, отож веселуни сиділи вище нього, на сходах, що вели з веранди, але часто підводилися, аби навідатися до столу: на ньому стояла чаша з іскристою рідиною, і кожен вливав собі до рота дещицю тієї рідини просто з ковша. Розлягалися деренчливі звуки лютні. Моє серце, просякле лосом, розширилося на вид двох юних панн, що танцювали на терасі. У світлі ламп їхні обличчя пломеніли, ошатні сукні розхристалися, волосся розтріпалося, звиснувши на вуха. Вони співали популярну пісню того жанру, що зветься ванадель, із наступним приспівом: «Скачи ж, моя чорна маленька кобилко». Біловолосий вельможа, відсвічуючи в темряві, увійшов під крони дерев біля тераси і збирав там ягоди, аби поціляти ними у дівчат, що вихором проносилися повз нього. Сорочки на ньому не було.

Я занурився в ту маячню. Пізніше міг пригадати окремі картини, але відновити їх хронологію в тій примарній атмосфері було понад мої сили: один верещить, інший сміється, вітер шарпає айвові дерева — але я не можу розташувати події в правильній послідовності. Знову бачу гостре, дотепне, насмішкувате обличчя пані в павиному пір'ї, як вона тримає мене за комір і примушує закинути голову, аби спорожнити ківш мені в рот; холодна рідина просочується крізь одяг і щипає мені шкіру. На ній браслет з натуральних перлів; під час тієї боротьби він рветься, і дорогоцінні намистини прискають на кахлі. Пантофлик рожевого кольору пливе за водою і повільно тоне. Служниця плаче, стоячи поміж колон.

Я бачу Верховну Жрицю, її екстравагантне тіло, як вона здіймає руки, аби розпустити волосся, і як те волосся виривається на волю смолисто-чорними кучерями. Маска з її обличчя впала. Вона щирить зуби, верещить, біжить і шубовсає у чорну воду — як є, одягнена. Руки здіймаються, викидаючи цілі віяла крапель. Компанія кличе її не лише за титулом, а й на ім'я — Тейморія, ім'я, що належить Королеві Відьом. Біловолосий юнак виринає на поверхню озера, його волосся сіре й сплутане, а руки обхоплюють її астральні плечі. Гола служниця посковзується в калюжі, що розтеклася по кахлях; вона падає на коліно, кричить від болю, її драглиста плоть огидно трясеться. А в тіні веранди принц тримає за зап’ястки ніссіанську рабиню. Обоє мовчать.

Остання картина — і найпотужніша — пов'язана з цим еніґматичним молодиком. Це, мабуть, кінець ночі, бо повітря сіріє. Він оголошує, що покидає нас. Гуляки поволі збираються на терасі, мокрі як хлющ, заточуються, дехто взагалі голий. Молодик вже десь загубив свій чудернацький монокль і ярмулку. Обличчя в нього сумне; волосся розсипалося по плечах. Зібрані гості починають вклонятися. Один за одним вони наближаються до нього, стають на коліна і торкаються кахлів чолом. З кожним поклоном обличчя юнака сіпається, наче його з душі верне, і несамовита гординя торкається соковитих вуст. Верховна Жриця падає на коліна як підкошена, одним рухом; мокрий одяг обліплює її неосяжні стегна. Вона волає: — Батьку!

Я теж стою на колінах, близько до його лискучих чобіт, майже впадаю в екстаз від торкання чолом до таких холодних, аж ломить, кахлів.

Не пам'ятаю, як повернувся у Сірі Доми. Прокинувся від того, що жовч підбилася до горла. У волоссі заплутався клаптик паперу.