Читати книгу - "Корсунь козацький"

Онуфрія і на честь Різдва Пресвятої Богородиці. У Свято-Онуфріївському храмі висіла ікона Спасителя, написана, за переказами, св. Аліпієм Печерським, знаменитим іконописцем XI-XII ст.[220]. Саме у цьому монастирі під час ігуменства св. Феодосія Углицького проживав київський митрополит Діонісій Балабан, і святий брав участь у його похороні. З 1664 до 1688 р. він був ігуменом славнозвісного Свято-Михайлівського Видубицького монастиря у Києві й відігравав важливу роль у церковному, культурному й політичному житті тогочасної України.

У 1688 р. за бажанням чернігівського архієпископа Лазаря Барановича ігумен Феодосій був переведений настоятелем чернігівського Єлецького монастиря і возведений у сан архімандрита. Оскільки Лазар Баранович занедужав, то запропонував св. Феодосію допомогти йому у керуванні єпархією. На Соборі 1692 р. у Чернігові, де був присутній, між іншим, і гетьман Іван Мазепа, св. Феодосія було одноголосно обрано єпископом, і він став першим єпископом-вікарієм в Україні в XVII ст. Коли 3 вересня 1693 р. Лазар Баранович помер, то св. Феодосій Углицький став повноправним чернігівським архієпископом. Це була людина надзвичайно глибокої віри, добра і щира, його любили на всій Сіверщині і далеко за її межами; його приязнь високо шанував гетьман Мазепа. Святий заклав чимало церков і монастирів, піклувався про друкарню при Свято-Іллінському монастирі у Чернігові. У розпалі праці на благо Православної церкви й України св. Феодосій Углицький упокоївся 15 лютого 1696 р. і був похований у Борисоглібському соборі Чернігова. Внаслідок численних чудес, що траплялися біля його мощів, було порушено питання про канонізацію, що відбулася у вересні 1896 р. Його пам'ять вшановується 5 лютого та 9 вересня (день відкриття мощів) за старим стилем[221].

Повернемося до політичних подій доби Руїни. У червні 1663 р. на чорній раді в Ніжині було обрано гетьманом Лівобережної України Івана Брюховецького. Його політичних суперників, насамперед Я. Сомка та В. Золотаренка (брата Івана Золотаренка), було страчено у Борзні. Брюховецький у той час займав одверто промосковські позиції, а гетьман Правобережної України Тетеря — відверто пропольські. Нове зіткнення українців у міжусобній боротьбі було неминучим.

У жовтні 1663 р. король Речі Посполитої Ян-Казимир очолив похід на Лівобічну Гетьманщину і дійшов аж до Новгорода— Сіверського, але далі не міг просунутися. Лівобережні полки чинили запеклий опір польському наступу. Захвилювалися й правобережні козаки, у польському тилу стали вибухати повстання серед козацької старшини, котра з деякими полками допомагала королеві у його поході, все виразнішим було невдоволення польською владою. Очевидно, для придушення повстань за Корсунь пішов з кількома сотнями польської кінноти полковник Себастіян Маховський, а також із певною кількістю козаків — прихильників Тетері. Але їм перекрив шлях кошовий отаман Іван Сірко, який несподівано напав на Маховського[222].

За участь в організації антипольських повстань були розстріляні колишній гетьман Іван Виговський, полковник Іван Богун та ряд інших старшин. За даними Л. І. Похилевича, це сталося у Корсуні на ринку або в Рокитні[223]. Незважаючи на жорстокі заходи антипольські повстання тривали, і за таких умов король не міг продовжувати похід. Ян-Казимир мусив спішно відступати (лютий 1664 р.). Оскільки Тетеря тоді відверто ставив на поляків, то крах походу короля віщував і його кінець як політичного діяча.

Соціальна база гетьманату Тетері швидко міліла, він на очах втрачав рештки колишньої популярності. Поклавши обов'язки наказного гетьмана на Івана Креховецького, Тетеря покинув неспокійний Чигирин і влітку, взявши з собою деяку генеральну старшину та хоругви королівського війська, що були при ньому, укрився в Корсуні, де мав найбільше прихильників. Однак у цей час розгорнувся наступ московських військ на Правобережжі, у якому брали участь і лівобережні полки Брюховецького. Лівобічний гетьман, маючи при собі 15 тис. козаків і російські загони, переправився через Дніпро й заволодів Черкасами та Каневом. Почалися заворушення серед корсунських козаків, яким дуже вже сильно допікали польські жовніри. Тетеря спробував зупинити свавілля польської солдатні, але без особливих успіхів. Він просив про допомогу, і до нього вирушив найталановитіший польський полководець XVII ст. Стефан Чарнецький, але водночас він був і одним із найжорстокіших катів українських повстанців. За схильність до екзотичного одягу зі шкури леопарда козаки прозвали його «рябою собакою».

У ході боїв під Каневом на початку червня 1664 р. Чарнецький і Тетеря зазнали поразки і мусили відступати. З огляду на дії Брюховецького гетьман відступав до Білої Церкви, а Чарнецький — до Корсуня (12 червня), де він поставив свій табір. Під Корсунем було розташовано коронні хоругви й татарську підмогу, зміцнено одночасно частини, що пильнували береги рік Росі та Роставиці. 8 червня війська під командуванням Станіслава Яблоновського та Яна Собеського (майбутнього короля Яна III) розбили московську кавалерію і потіснили першу лінію лівобічних гетьманців, але глибше їм просунутись не вдалося. Далі бої йшли з перемінним успіхом. Врешті, в районі Свято-Онуфріївського монастиря військо Брюховецького було розбито, і лівобічний гетьман відступив у Драбівку[224]. Скориставшися цією перемогою Чарнецький розпочав нову хвилю розправ. Було заарештовано корсунського полковника, героя Конотопської битви Григорія Гуляницького, київського митрополита Иосифа Нелюбовича— Тукальського та архімандрита Свято-Онуфріївського монастиря — Гедеона (Юрія) Хмельницького. Їх було заслано до Пруссії й ув'язнено в колишній фортеці хрестоносців Тевтонського ордену — Марієнбурзі (Мальборку). Із в'язниці вони зуміли втекти лише у 1667 р.

Але повстання у польському тилу не припинялися. Головні королівські сили після невдалого