Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

Ось такий «подарунок» від забруднень. Так вважали і вважають учені. Але військові знають про це трохи більше. Забруднення — це так, відходи — так, але ж цим чудовиськом, як з’ясувалося, керувала невелика група незадоволених. Учені з військового відомства так і не з’ясували, яким чином ця зграя змогла вживити Прозорому програму слухняності: штурмовий загін поквапився, коли вистежив цих терористів. І тому Умтолку довелося ліквідувати ошалілого монстра.

А що було б на Землексі, якби не військові?

Маршал солодко потягнувся у своєму кріслі.

«А може, справді, усе на краще? — відкидаючись на спинку, подумав Умтолк. — Військові не потрібні цій планеті. А хто швидко і з малими втратами придушив повстання роботів, що почали було еволюціонувати?! Завдання було найскладніше! Вольвоксовані роботи (так їх чомусь назвали) загрожували життю мільярдів жителів Землекса! І кому доручили цю справу? Йому, Умтолку».

І маршал посміхнувся.

Операція була складною. У групи роботів у Тармериксі зненацька трапився програмний збій. Багато хто згодом назвав цей збій «великим стрибком». Відбулося неймовірне — роз’єднані роботи об’єдналися і розбилися на групи, причому кожна група виконувала певні завдання. Одні забезпечували захисну функцію, інші конструювали собі подібних, треті стежили за технічним станом усіх роботів, четверті, нейтральні, залежно від умов ставали тими або іншими.

А все відбулося чому? Військові?!

Просто сильний викид ізотопів і радіохвиль певної частоти. Усе разом в одному місці і в один час. А розгрібати кому? Гинути кому? Так, саме військовим.

Що й говорити, операція була небезпечною, до того ж «вольвоксовані» підбиралися до житлових масивів, переробляючи на свої потреби все, що траплялося їм на шляху. А якщо треба, то й силу могли застосувати. Добре, що під керівництвом трейрала Бруда всіх жителів пощастило вчасно евакуювати, бо буквально через дві години бою військам Умтолка довелося відступити й житлові масиви були розібрані на молекули. Це було просто жахливо — роботи будували свою власну імперію! І поки вчені там щось придумували, цей раптовий натиск стримували саме військові, жертвуючи своїми життями.

Так, маршал Умтолк добре пам’ятає той день.

Військам після двотижневих боїв таки пощастило оточити «повстанців». Це було дуже складно, бо роботи-конструктори, якщо їх так було можна називати, могли блискавично міняти свою позицію.

«Бойових», «наладчиків» і «нейтральних» ще можна було заманити в пастку, але «конструкторів» ніяк не вдавалося! Це було просто неможливо, адже, як потім з’ясувалося, ці бестії якимось дивом могли проходити в підпросторі! Були в точці X — і вже в точці Y. Правда, ці дві точки розділяла невелика відстань. Добре, що хоч так, а якби ця відстань могла бути будь-якою? Невідомо, чим би все це закінчилося.

А тоді, після цих подій, відразу була відкрита лабораторія. Контролював її роботу Бруд. І начебто там все було добре, але потім сталася аварія, яка спричинила категоричну резолюцію уряду про припинення роботи в цьому напрямку. А йому, Умтолку, і Бруду тоді добре перепало.

Те саме було, коли відкрили альтернативне паливо. Усі цим захопилися. Теж веремія вийшла нічогенька. І якби не армія, що стала на захист уряду, невідомо, до чого б зараз прийшли на Землексі!

— Не потрібні цій планеті, — знову напівголосно сказав маршал і, відкривши очі, глянув на годинник. До приходу генералів залишалося ще п’ятнадцять хвилин.

Так, його війська щільним кільцем оточили роботів і пішли в наступ. Бій був жорстоким, але найгарячіша сутичка відбулася в підземному тунелі. Там проходили кабелі всесвітньої глобальної мережі Землекса. Якби роботи підключилися до них, повстання могло б перекинутися на інші континенти.

Сутичка була не на життя, а на смерть. Звичайно, учені вчасно встигли: розсипали в тунелі якийсь порошок, стрельнули гарненько радіоімпульсом з новітнього приладу — і все закінчилося. Правда, кілька сотень солдатів постраждало, але це було вже не головне…

Ось так було, ось так…

У кабінеті пролунав сигнал про те, що в приймальні відвідувачі.

Маршал застебнув кітель, загасив сигару й зручніше сів у кріслі.

— Увійдіть! — гаркнув Умтолк і приготувався до розмови.

— Дозвольте?

І в кабінет увійшли кілька генералів.

— Звичайно, звичайно, — м’яко вимовив Умтолк. — Сідайте, — і показав рукою на крісла.

— Але я не бачу генерала Бруда.

— Дивно, — відгукнувся Млавл. — Він ніколи не спізнюється.

— Можливо, він ще в дорозі, — докинув генерал Хинтал. — Перед від’їздом я зв’язувався з ним, секретар відповів що він вирушив сюди.

— Координаційний центр! — звернувся маршал через переговорник.

— Слухаю!

— Простежте за всіма пересуваннями генерала Бруда. За хвилину чекаю вашої доповіді.

— Зрозумів вас!

— Не дуже мені це подобається, — тільки й устиг сказати маршал, як знову пролунала мелодія.

Двері м’яко відійшли вбік, і всі побачили Анора Злота.

— Перепрошую за запізнення, — вибачився він, проходячи до кабінету.

— Ну що ви, — сказав маршал піднімаючись. — Сідайте, — Умтолк показав рукою на крісло.

— Ні, дякую. Я не надовго, — відповів Злот і продовжив: