Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

— Що з нею не так? — поцікавилась я.

— Нічого, — рівно сказав Дракон. — Наскільки я розумію, вона не заражена, — судячи з голосу, він був не надто задоволений.

Я не розуміла. Я замислилася, чи не непокоїть його те, що у вежі перебуває хтось іще.

— Їй уже краще, — сказала я. — Це ненадовго.

Він поглянув на мене з явним роздратуванням.

— Ненадовго? — перепитав він. — Що ти збираєшся з нею зробити?

Я відкрила рота й закрила його знову.

— Вона…

— Поїде додому? — сказав Дракон. — Вийде заміж за фермера, якщо зможе знайти такого, який буде не проти дружини з дерева?

— Вона все ще з плоті, вона не з дерева! — заперечила я, проте я вже усвідомлювала, швидше, ніж хотілося, що він має рацію: для Касі, так само, як і для мене, у селі вже немає місця. Я повільно сіла, вчепившись руками у стіл. — Вона… візьме свій посаг, — сказала я, силкуючись знайти якусь відповідь. — Їй доведеться поїхати… до міста, до Університету, як і іншим жінкам…

Він уже був готовий заговорити; він зупинився та спитав:

— Що?

— Інші обрані, інші дівчата, яких ви забрали, — сказала я, геть про це не думаючи, надто вже хвилюючись за Касю: що вона може зробити? Вона не відьма, люди принаймні розуміють, що вона таке. Вона просто жахливо змінилась, і я не думала, що вона може це приховати.

Він втрутився у мої думки.

— Скажи-но мені, — в’їдливо промовив він, і я, здригнувшись, підняла на нього очі, — ви всі гадали, ніби я беру їх силоміць?

Я лише витріщилася на нього, тим часом як він розлючено дивився на мене з жорстким і ображеним виразом обличчя.

— Що? — мовила я, попервах ошелешена. — Так, звісно, гадали. Чому б ми так не гадали? Якби це було не так, то чому б вам… чому ви не просто наймали служницю… — сказавши це, я одразу замислилася, чи мала рацію та, інша жінка, та, яка залишила мені листа. Що він просто хотів трохи людського товариства, але лише трохи, на власних умовах, не людину, яка могла піти від нього коли заманеться.

— Наймані служниці не підходили, — роздратовано та ухильно заявив він; чому, він не сказав. Він нетерпляче махнув рукою, не дивлячись на мене; якби він побачив моє обличчя, то, можливо, зупинився б. — Я не беру плаксивих дівчат, які лише хочуть заміж за коханого із села, або тих, хто мене сахається…

Я різко підвелась, а стілець зі стуком завалився назад на підлогу у протилежний від мене бік. У мені потопом здійнявся лютий гнів, неспішний, запізнілий і клекотючий.

— Тож ви берете таких, як Кася, — бовкнула я, — достатньо сміливих, щоб це витримати, тих, хто не зробить своїм рідним гірше, ридаючи, і ви гадаєте, що так усе по-чесному? Ви не ґвалтуєте їх, ви лише замикаєте їх на десять років, а тоді жалієтеся, що ми вважаємо вас гіршим, ніж насправді?

Він уп’явся в мене очима, а я пильно подивилась у відповідь, задихаючись. Я навіть не знала, що здатна таке вимовити; я не знала, що можу таке відчувати. Мені б ніколи не спало на думку заговорити так до свого пана, Дракона: я його ненавиділа, проте ганити б не стала, так само, як не стала б ганити блискавицю за те, що влучила в мій будинок. Він не був людиною, він був паном і чаклуном, дивною істотою геть з іншої площини, такою ж віддаленою, як бурі та моровиця.

Проте він уже зійшов із цієї площини; він поставився до мене зі справжньою добротою. Він дозволив своїм чарам знову змішатися з моїми, уможливив ту дивну приголомшливу близькість, аби тільки врятувати Касю разом зі мною. Гадаю, те, що я віддячила йому, накричавши на нього, могло видатися дивним, але це означало більше, ніж подяку: я хотіла, щоб він був людиною.

— Це неправильно, — голосно сказала я. — Це неправильно!

Він підвівся, і якусь мить ми дивились одне на одного з-за столу, обоє розлючені та, гадаю, вражені рівною мірою; потім він повернувся та відійшов від мене. Він визирнув з вежі; щоки в нього при цьому зажевріли яскравими червоними смугами, а рука міцно схопилася за підвіконня. Я прожогом вискочила з кімнати й побігла нагору.

Решту дня я лишалася біля Касі, доки вона спала, усівшись на ліжко та взявши її худу руку у свою. Вона досі була теплою та живою, та він не помилився. Шкіра в неї була м’якою, але плоть під нею була непіддатливою — не як камінь, а як гладенько відшліфований шматочок бурштину, твердий, але текучий, із заокругленими краями. Її волосся блищало у темному золоті сяйва свічки, закручуючись у завитки, схожі на вузли дерева. Вона була зовсім як вирізьблена статуя. Я вже сказала собі, що вона не дуже й змінилась, але знала, що неправа. Мої очі були надто люблячими: я дивилася та бачила лише Касю. Той, хто не знав її, одразу побачив би в ній щось дивне. Вона завжди була красивою; тепер її краса була неземною, застиглою та сяйливою.

Вона прокинулася та глянула на мене.

— Що таке?

— Нічого, — сказала я. — Ти голодна?

Я не знала, що для неї зробити. Замислилася, чи дозволить їй Дракон залишитися тут — ми могли б розділити мою кімнату нагорі. Можливо, він зрадіє служниці, яка ніколи не зможе піти, оскільки вчити нову йому було не до вподоби. Ця думка була гіркою, та я більше нічого не могла вигадати. Якби до нашого села прийшла схожа на неї незнайома людина, ми б точно подумали, що вона заражена, що вона — якесь нове страхіття, породжене Пущею.

Наступного ранку я вирішила попросити його попри все дозволити їй залишитись. Я повернулася в бібліотеку. Він стояв біля вікна, а в його руках зависло одне з його створінь, схожих на згустки. Я зупинилася. На його злегка хвилястій поверхні, наче в тихій водоймі, трималось якесь відображення, а обережно підступивши до нього, я побачила, що в ньому відображалася не кімната, а дерева в русі, нескінченні, глибокі й темні. Відображення поступово змінювалося на наших очах: як я здогадалася, показувало, де побував згусток. Я затримала дихання, коли поверхнею майнула тінь — наче ходак пройшов, але менша, а замість схожих на палиці ніг ця істота мала широкі сріблясто-сірі кінцівки з прожилками, наче в листя. Вона зупинилася та