Читати книгу - "Чужі скелети"

Ось це «чомусь» і не давало Юлії спокою.

Ще вона подумки лаяла себе за те, що мимоволі перетворюється на їхню покійну маму. Адже та, знаючи, поза сумнівом, що таке їі молодший син, одначе ладна була ставати за нього горою хоч просто серед ночі. Навіть якби Русик завдав комусь горя в неї на очах, мама все одно б заплющила очі, вигороджуючи поведінку сина.

І якби мама з татом були тепер живі, вони б лягли кістьми, тільки б міліція невпинно шукала того, хто сотворив таке з їхньої нещасною хворою дитинкою.

Раніше Юля не розуміла батьків і навіть не намагалася зрозуміти. Але тепер мимоволі приставала на їхню позицію. З одного боку, справді відчуваючи якусь свою провину перед ним за те, що сталося. Адже їй до снаги було хоч якось вплинути на ситуацію з Русланом, бо вона — все ж таки його старша сестра, і просто не має права байдуже відкупатися від нього грішми, намагаючись забути на деякий час про братове існування. З іншого — Юлія тільки вчора, після розмови з Крамарем і цим противним — справді противним і самозакоханим! — київським лікарем зрозуміла: раз Руслан почав переховуватися, значить, навіть він, зіпсований до шпику кісток, не звиклий робити людям нічого доброго, зрозумів, що цього разу в якійсь зі своїх комбінацій перегнув палицю. З його вини сталася, напевне, справжня трагедія. А вона, Юлія Гараніна, посприяла цьому.

Так, посприяла. Мимоволі — але посприяла. Не могла не посприяти.

Повірила виставі про можливість виправлення і дала братові оті прокляті п’ять тисяч доларів. Навіть не питаючи, для чого, — дала, аби швидше забрався геть. Правда, він би все одно або не відповів, або збрехав. Та байдуже: вона мусила хоч раз поцікавитися способом життя Руслана. Зокрема, випитати, для чого йому така велика, як на принципово безробітного волоцюгу, сума.

Отже від учорашнього вечора Юлія мучилася комплексом провини. Від того, що всі довкола говорили про її брата правду, навіть не знайомий з ним Антон Сахновський, легше не ставало. До того ж тіло Руслана досі лежить у морзі, його треба хоч поховати гідно, коли вже він не міг гідно жити і не мав через це можливості гідно померти.

До залагодження цих питань вона взялася, щойно спровадила мимовільного гостя на Київ.

Усюди Юлії йшли назустріч. Тіло готові були видати хоч зараз, ось тільки куди пані Гараніна його подіне? До себе додому, покладе на обідній стіл у залі на першому поверсі? А потім найме бабусю-плакальницю, аби прочитала відхідну молитву за християнським звичаєм? Сама ж ночуватиме з покійником в одному домі? Звісно, ні, і тут Юля знову з усіма погоджувалася.

Через те вирішила залишити братів труп іще на одну ніч у холодильнику. Сама ж домовилася за ритуальні послуги, замовила труну, в останній момент усе ж таки вирішивши брати не найдешевший та найскромніший варіант: гроші на пристойну домовину для рідного брата, яким би він не був, у неї знайдуться. Потім — кладовище, місце відшукалося без особливих проблем, Гараніну в Жашкові знали і поважали. Може, їй здавалося, та все ж таки складалося враження, що поховати Руслана всім довкола дуже хочеться.

Нарешті — чергова бесіда з підполковником Костюком, цього разу — максимально відверта.

Отже, заяви від пані Гараніної про зникнення її брата міліція не прийняла, бо зниклим такого типа, як Руслан Гаранін, можна вважати досить умовно. Але не реагувати на прохання стурбованої жінки органи охорони правопорядку теж не мали права. Таким чином, нагадав Костюк, досягли домовленості: справи не відкриватимуть, натомість про всіх невпізнаних мерців, знайдених у місті та околицях, повідомлятимуть Юлії. Брат знайшовся, він мертвий. Про зникнення безвісти можна забути.

Що лишається? Мертве тіло. Смерть у результаті серцевого нападу. За бажання можна трактувати подію як смерть унаслідок ненадання медичної допомоги. Ще має місце незаконне позбавлення волі, насильницьке утримування, та все одно — аж ніяк не наперед сплановане убивство. Звісно, якщо той, хто це робив, знав про хворобу своєї жертви і свідомо домагався летального результату, вмисне вбивство можна пришити. Питання: кому?

До того ж Костюк нагадав Юлії — окрім хронічної хвороби серця, її брат мав безліч інших болячок. Кожна з яких була несмертельною, та всі вони вкупі, особливо це стосується початкової стадії туберкульозу та венеричних хвороб, дають чітке й однозначне уявлення про спосіб життя покійного. А він, як бачимо, абсолютно не здоровий.

— По суті, Юліє Василівно, картина ясна, — підбив підсумок таких міркувань начальник міліції. — Помер волоцюга. Бомж. Певного місця проживання у твого брата не було, погодься. Ну, а бомж цей виявився твоїм братом, що теж прикра випадковість.

— Для кого прикра?

— Для тебе в першу чергу, Василівно! Таке, прости Господи, щастя мати! Те, що мертвого бомжа впізнали і він виявився твоїм родичем, чи не єдина підстава відкривати справу.

— Мені що, написати заяву і вказати: я помилилася, це не Руслан?

— Та вже не перебільшуй, Василівно. Просто не заважай спускати історію на гальмах. Бачиш, я з тобою чесний. Твій Сахновський зможе робити всі свої справи…

— Він не мій.

— Хай собі. Не твій — так і буде. Від нього всі відчепляться, продасть він тітчину хату, забудемо про нього. Ти теж спокійно зітхнеш. Хочеш, ми з колегами завтра на похорон прийдемо? Ми ж ніби знали Русика твого… Тебе підтримаємо, пом’янемо… Смерть людині всі гріхи, Юлю, списує…

— Робіть як знаєте, — зітхнула Гараніна. — Прийдете — не прожену.

Вона дозволила умовити себе. Хай все йде, як іде.

Переслідувати Руслана і змушувати