Читати книгу - "Чужі скелети"

До того ж Антон усе одно збирався перейти до більш предметної розмови, ніж порожні теревені за вечерею. Несподіване охолодження Юлії можна вважати сигналом до такого переходу. Тому Сахновський, загорнувшись у м’який халат щільніше, взяв свою чарку, заклично гойднув, зробив ковток і проговорив:

— Сподіваюсь, мою проблему ми теж вирішили?

— З машиною?

З її тону лікар зробив висновок — Юлія справді не до кінця розуміє, до чого він веде.

— І з машиною теж.

— Мої знайомі обіцяють порихтувати до кінця тижня. Ти гарно джипові впиляв.

— Ну, до кінця тижня я тут сидіти не можу. Але до Києва на ній так само не доїду, тому хай роблять, не питання. Я про інше: мій, тобто — тітчин будинок із-під арешту, чи як там воно називається, виведуть? Місцем скоєння злочину він уже не буде?

Нарешті до Гараніної почало доходити.

— Але ж… Почекай…

— Юліє Василівно, в нас була чітка домовленість, — Сахновський нахилився вперед, дивлячись жінці просто в очі та своїм поглядом і тоном ніби заморожуючи навіть натяк на теплі дружні стосунки, котрі намітилися між ними відтоді, як його побили за наказом Крамаря. — Я допомагаю тобі прояснити ситуацію з Ігорем Борисовичем. Сьогодні це сталося — ситуація прояснилася. Не такого, мабуть, ти чекала результату. Але не так давно визнала: Крамар навряд чи бреше, він до того, що сталося, не причетний. Навпаки, в твого покійного братика, живого та навіть мертвого, талант створювати людям додаткові проблеми. Це я до того, що Руслан таки втягнув Крамаря у зовсім не потрібні йому складнощі. Це питання зняте. Знімай тепер і моє.

Тепер Гараніна дивилася на чоловіка, який мився в її ванній, кутається в її халат, п’є її коньяк і навіть спить у її ліжку, холодно і навіть вороже.

— Що я повинна зробити?

— Не знаю! — Сахновський картинно розвів руками. — Як ти збиралася вирішувати проблему?

— Я ж пояснювала… Крамар зізнається… Той, хто це зробив, залишає місто… Я домовляюся з прокуратурою і заодно з міліцією… Антоне, але ж Крамар ні до чого тут!

— Ай-ай-ай, яке горе! Послухай, Юліє, мені насправді нема діла до того, хто зв’язав твого братця і лишив його в моєму підвалі. Хто б це не був, Руслан, мабуть, заслужив на таке до себе ставлення…

— Припини, Антоне…

— Скажу більше: тепер, коли я дізнався про нього докладніше, я б не заважав робити з ним це. Хіба попросив би не займатися такими речами в моєму льосі.

— Досить, я сказала!

— До того ж помер він сам. Рано чи пізно це сталося б. Спосіб життя, який він вів, іншого фіналу не передбачав.

— ЗАТКАЙСЯ!

Юлія рвучко скочила з крісла. Від її поруху одна свічка, та, яка горіла біля неї, згасла. Антон далі сидів на своєму місці, навіть дозволив собі з демонстративним спокоєм допити коньяк.

— Заткайся, — Гараніна вже не кричала, лише тяжко дихала. — Яким би не був мій брат, він помер через застосування до нього сили. Склад злочину є, і я хочу поговорити з людиною, яка зробила це. Чи з людьми, поки не знаю. Міліція з’ясує…

— Бачив я вашу міліцію. Думаєш, комусь особливо хочеться шукати… не знаю… навіть не вбивцю… Навіть не вбивцю, Юліє! Тепер усе залежить від тебе. Щойно ти почнеш вирішувати питання, тема закриється сама собою, і то досить швидко. Бо ти перестанеш бути останньою людиною, зацікавленою в існуванні кримінальної справи та її розкритті. Як би ти зараз не репетувала, Руслан отримав по заслузі, батьків своїх згадай…

— УСЕ! — знову вигукнула Гараніна, швидко взяла себе в руки, заспокоїлася, повторила вже іншим тоном: — Усе. Я все зрозуміла, пане Сахновський. Можете їхати собі в Київ, до кінця тижня проблема перестане існувати. Потім повернетеся по машину, я заодно дам вам юриста, котрий допоможе в справі спадщини. Тема закриється. Доброї ночі!

Вона розвернулася і рушила в напрямку кімнати для гостей, де вже почала звикати спати. В дверях обернулася.

— Не треба вам труситися на маршрутці. Я домовлюся, в Київ вас відвезуть. Коли думаєте їхати?

— Завтра.

— З самого ранку?

— Мабуть.

— Мабуть чи точно?

— Точно.

— Я розпоряджуся. Сподіваюсь, добре себе почуваєте? Голова не болить?

— Все нормально.

— Спіть спокійно.

Коли ображена Юлія вийшла, не стримавшись і таки хряснувши по собі дверима, Антон посидів ще трохи, налив собі коньяку, випив, задув свічку на столі й теж пішов спати.

Слова свого Юлія Гараніна дотримала: ранком службовий бусик її фірми повіз Антона Сахновського на Київ.

Прощання не вийшло взагалі. Вчорашню сварку лікар перетравив швидше, ніж вона. Додатково бісило й усвідомлення факту — Антон має рацію. Не лише він: правий начальник міліції Костюк, правий начальник карного розшуку Петриківський, правий навіть прокурор міста. Хоча з ним на болючу для себе тему Юлія не розмовляла, але була переконана — він звелів порушити кримінальну справу через формальну наявність злочину. Та тільки-но з’явиться така можливість, він дасть дозвіл на закриття справи. Адже який смисл тримати на собі такий тягар, як нерозкритий злочин, коли злочин насправді ніхто не горить бажанням розкривати… Коли так, то й робота вестиметься суто формально.

Злочинця не знайдуть, бо не шукатимуть.

А ще — бо не вважають злочинцем того, хто зачинив її непутящого брата в льосі. Того самого брата,