Читати книгу - "Смак заборони"

Після ще однієї-двох безглуздих фраз і його мовчанки з натисканням на кнопки приймача, я сама, добровільно, пішла до татуся на пірс, де він саме готувався спостерігати за зануренням сонця в роздвоєний пік Ай-Петрі.

Сексуальна Мирослава з компанією на пляж не спустилися — втомились, видно, після пішої прогулянки. Весь час, який залишався до відходу, я ламала мізки з приводу цієї нісенітниці. Цирк! Сущий цирк. Вона просто тане…

Увечері відбувся похід на «Ластівку» — з чарівною сімейною парою, без татуся й дитини. Розмова якось сама по собі перемістилася на мого засмаглого друга. Я сказала, що цей є саме тим, чим насправді є. Потім передала їм дуже скорочений та цензурований зміст першої частини цієї оповіді, переконуючи себе, що зовсім не п’яна, та випите шампанське так і булькало цими… е-е-е, бульбашками (піднімаючи на словесну поверхню не зовсім обов’язкові деталі). Валентин слушно зауважив, що якби він був на місці обдуреного Гепарда («я прыйшов — тэбэ нэма, пидманула пидвэла») — наляпав би мені по дупі, а я, чомусь зраділа й заволала, що це неодмінно незабаром трапиться.

Сексуальна Мироська зовсім невлад булькнула щось із приводу мого юного віку й курячих мізків. Потім ми пішли додому.

Він з’явився на півтори години раніше, ніж зазвичай, і досить довго теревенив із пляжним вахтером, який мав червону пов’язку на руці. Найнеприємніше відкриття — їх вигнали з пляжу, точніше, — з-під тенту, й весь мій чорний клан, усе щастя, весь сенс мого життя — іммігрував на приміські пляжі (зі зворотного боку мису). До приходу Віри я підійшла до нього, коли він стояв біля ліфта, залишила на сторожі Валентина й запитала, як справи.

Виявляється, пляжі ці номінально належать «Дніпру», але оскільки місцевому населенню та співробітникам теж потрібно десь купатися, то їм відвели три пляжі — від «соборика» до ліфта. Але звіднедавна введено таксу за користування лежаками під тентом, а мій Гепард має в них якусь свою бухгалтерку (не знаю, кого він там уже встиг трахнути), й вона повідомила, що їм взагалі чомусь заборонили з’являтися на цій території.

Потім спустилися Віра з Танею, і їхньою появою Гепард був здивований і втішений куди більше, ніж моїм надокучливим товариством. Я майже без смутку зрозуміла, що мені зараз робити біля них нема чого, та пішла й не зронила навіть слова — якраз вдало приспіла на заклик татуся. До мене, схоже, так і не дійшло, що більше я його тут не побачу.

Жимські пляжі розташовувалися по інший бік маяка й були просто вузькою бухтою з краєвидом Ластівчиного гнізда. Мої гепарди тепер стали практично недосяжними для повсякденного спілкування.

Ми плавали в Ялту.

Не з метою закупівель, а просто так — на екскурсію. І найцікавіше: з самого початку планувалося, що татусь, який трішки занедужав, залишиться вдома, але він раптом прибрав вигляду великомученика й приніс неймовірну жертву, тобто зробив жертвами всіх нас — поїхав у вигляді ескорту за своєю неслухняною сімейкою. Поїздка, котра за задумом повинна була мати виключно розважальний характер, тепер нагадувала вилазку монастирських вихованок у місто, де єдине доступне задоволення — це витріщання навсібіч.

Коли підпливали до причалу, я побачила на пляжі знайому смагляву постать — видиму хоч і за мільйони світлових років, крізь біль і любов, материнство, щастя й смерть…

А коли йшли тінявою алейкою жимського парку, я помітила, як за поворотом ховається хтось, оточений казковим ореолом, розчиняється в цьому вкрадливому ніжному затінку… Й зелений рюкзак, і маслинові шорти, й потилиця з міліметровим волоссям… Галюцинація? Альхене, я божеволію.

Ми знову сиділи перед Будиночком, дивилися на зорі, й лагідний вечірній вітерець грався моїм розпущеним волоссям, доносив до сторожкої свідомості чиїсь слова, уривки речень, ніби в маренні. Багатоголоса абракадабра. Я знову чимало випила, й алкогольні випари зчинили хаотичну круговерть як усередині, так і поза мною, часом зіштовхуючись перед очима вибагливими срібними візерунками на приємному тлі глибокого синього неба, тонкими, як павутиння.

Цього разу, коли я почула Заклик, — намагалася вловити в цьому багатомільйонному хорі джерело, що його породило. О, я божевільна, але повірте, я чула його!

Сьогодні в мене було дві галюцинації, я сім разів не зрозуміла змісту запитань, з якими зверталися до мене, й ось тепер з розпашілими щоками я тремтіла в лихоманці, я прислухалася до шепоту листя. Ближче… ближче…

Адоро!

Я відкинулася на спинку лави й мало не заснула. Але відразу прокинулась, і, протираючи очі разом із білими колами, що розсипалися перед ними, буркнула:

— Годі, мені час.

— Та сядь ти!

Але я не сіла.

І я йшла довго, спотикаючись. Усе, що в мені відбувалося, тремтіло разом із коліньми. Світ якось звузився, й було дивно відчувати цю свою всепрониклість — крокуючи асфальтовою дорогою, що петляла й губилася в тінях і темряві. Я не помітила, як опинилася на Капітанському містку й уже стояла, дивлячись далеко вниз, де ледь помітна біла піна снувалася навколо чорних скель.

Сіла на лаву. Тихо й порожньо.

ЦЕ повторилося. Так, ось тепер я вже серйозно. Я знала, що мене хтось кличе, й цей заклик здавався аж надто наполегливим, щоб бути частиною сьогоднішніх галюцинацій. Альхен якось розповідав, як уміє пестити на відстані. Часто навіть за багато сотень кілометрів…

Мені було неспокійно. Щось чвякало в моїй душі. Я повернулася назад до свого сімейства. Моєї відсутності ніхто не помітив. Просто сестра посунулася трохи, мені налили двадцять грамів портвейну, й ніби нічого не сталося, заговорили на тему, початок якої я пропустила