Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Циган, наче заворожений, не відривав погляду від своїх черевиків і, раптом нахилившись, витер носки рукавом піджака.

— Скільки заплатили?

— Сто двадцять, як одну копійку, — мирно відповів Казанок.

Коваль у думці додав ці гроші до загальної суми. Очевидно, це ж саме подумав і капітан Вегер, бо відразу спитав:

— А гроші де взяв?

— Не вкрав.

— Але до шістнадцятого липня у вас не було таких грошей, правда? — перебрав ініціативу до своїх рук Коваль.

— Це моя особиста справа. Я уже говорив. І взагалі не розумію, чому мене сюди привезли, допитують, — спохмурнів циган. — Обшукували…

— Можу пояснити, але, думаю, буде краще, коли самі чесно розкажете, що робили в місті в ніч на шістнадцяте.

— Я не був у вашому місті. Не був, ясно?

— Був, — втрутився Вегер, який записував протокол допиту. — Таксист, що віз тебе з Ужгорода, впізнав.

Казанок замовк.

— Хочеш іще одну очну ставку — із офіціантом, якому дав двадцять п'ять карбованців в Ужгороді вранці шістнадцятого? — суворо спитав капітан, відклавши ручку.

Циган тільки очима блискав.

— Два роки тому ти жив у таборі під Мукачевим, а потім старий Сабо тебе прогнав. Так, Маркеле?

Казанок зітхнув.

— Ти, мабуть, і про мене чув? У таборі всі мене знали.

Циган кивнув.

— То чого ж брешеш мені, Маркеле? І от начальникові, — повів очима на Коваля. У голосі Вегера прорвалися добродушні нотки. — Підполковник аж з Києва приїхав, щоб на тебе подивитися, твою правду послухати… Ой Маркеле, Маркеле! Все одно дізнаюсь, поспитай у своїх — вони те саме скажуть.

— Щоб у мене очі отак бачили, як брешу, — тяжко вимовив циган і заплющився.

Запала коротка пауза.

— Ти чого не повністю заплющуєшся, Маркеле? — раптом засміявся начальник карного розшуку і поставив дашком долоню над своїми напівстуленими повіками, немов вглядався £ далечінь. — Все-таки трішки бачиш, трішки брешеш…

Циган не витримав і теж посміхнувся розгублено.

— Ну, був… Що з того? — буркнув нарешті.

— А чому досі заперечували? Чого боялися? — спитав Коваль.

Казанок раптом розлютився.

— Ну, а це, громадянин начальник, моя справа.

— Судимості мали?

— Ну й що. Мав. Давно. Вже й забув. А зараз нічого не зробив.

— Вас тричі судили. Двічі за спекуляцію краденими кіньми. Тоді одержали два і три роки… Вийшли по амністії?

Циган проковтнув слину і кивнув.

— Третій раз, — говорив далі Коваль, — були засуджені на два роки за шахрайство — продавали позолочені речі як золоті.

— Я більше не займаюся такими справами.

— Еге ж, строката у вас біографія. Вам скільки років?

— Тридцять сім… Яке це має значення? Що ви від мене хочете?! Ну, був тут. Приїздив. Що з того? А чого ви мене в камеру запроторили? За що?! Гроші?.. Це мої гроші, я нікому лихого не зробив, не обікрав, не пограбував!

— Саме це нам і треба з'ясувати, — докинув Вегер. — Так що, Маркеле, не гарячкуй, а відповідай на запитання.

— Отже, звідки з'явилися у вас гроші шістнадцятого липня? — терпляче повторив Коваль.

— Я нікого не обікрав. Це мої гроші, — повторив циган. Вегер обірвав його:

— Тупцюємося з тобою на одному місці, Казанок! Якщо ні в чому не винен, який же сенс тобі викручуватися?..

— Ну, борг мені віддали!

— От бачите, як усе просто. — Коваль закурив і простяг пачку «Біломору» цигану. Той заперечливо похитав головою. — Тепер вам залишається назвати людину, яка повернула борг, а нам перевірити ці слова.

Стягши на переніссі брови, Казанок мовчав.

— Ох, і важко з тобою розмовляти, Маркеле! Сам ставиш себе у скрутне становище, — сказав капітан Вегер. — Та гаразд, допоможу тобі. Був тієї ночі на Староминаївській?

— Що?! — здригнувся циган. — Ви мені чужу справу не пришивайте! Не був я ні на якій Минаївський.

— Яку чужу справу? — відразу запитав Коваль. Такий перехресний допит двома або навіть трьома працівниками він вважав дійовим. — І що сталося на Староминаївській тієї ночі? Звідки про це знаєте?

Циган зблід, став попелястим.

— Я нічого не знаю і ніде не був, — перелякано видушив із себе.

— Ну, як же не знаєш, — впевнено зауважив начальник карного розшуку. — Знаєш, що там учинено вбивство і пограбування. — Вегер вп'явся очима у Казанка.

— Я нікого не вбивав! — загорлав циган на всю кімнату, викотивши налиті кров'ю очі. — Не пришиєте! Я на ці липкі справи не клеюсь, зрозуміли?! Ну, сидів, то що?! — І він почав щось викрикувати по-циганському.

Капітан, який розумів мову, цитьнув на нього, і Казанок замовк, важко і часто дихаючи, немов роздував ковальські міхи.

— Вас поки що ніхто не звинувачує, — м'яко пояснив Коваль. — Ми хочемо, щоб ви чесно розповіли про таке: перше, де провели ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня, і, друге, хто дав вам такі великі гроші? Якщо у вас є алібі, то дивує, що не хочете ним скористатися.

— Гаразд, — потроху заспокоюючись, промовив Казанок. — Скажу… Дайте закурити, — він узяв з простягнутої Ковалем пачки цигарку. — Дякую. — Потім розім'яв цигарку пальцями і припалив. — Я був у Рози, — нарешті вимовив, випустивши густий клубок диму.

— Хто така