Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— На вулиці Духновича, шість. Гей її прізвище. Роза Гей. Й справді, Роза Гей жила на Духновича, шість. У неї був власний будинок. Молодший лейтенант Прокіпчук встановив, що тут її вважають заможною. Працювала гарненька циганочка, як відомо, буфетницею у лазні, і нічого дивного, що сподобалася Маркелу Казанку.

— Чому раніше мовчали? В Орлі. Треба було вас сюди везти, щоб призналися? Витрачати гроші, час, — розсердився Коваль.

— Белла у мене ревнюща, громадянине начальник. Не треба їй знати, що я тут гуляв… Не дай бог!

— Ну, а звідки гроші?

— Вона й дала, Роза, а що? — стрепенувся Казанок. — Я ж казав — особиста справа.

— Добре! — погодився підполковник. — Перевіримо ваші слова. Викличемо Розу, і якщо це не міф, не легенда, а дійсно алібі, відпустимо… Ви були у неї всю ніч до ранку чи відлучалися куди-небудь?

— Нікуди не відлучався. Вранці, о шостій, сів на машину і поїхав до Ужгорода.

— Гаразд, на сьогодні все, — сказав Коваль, відкинувшись на спинку стільця.

Здавалося, він втратив інтерес до цигана. А той уже знову поглядав на свої розкішні черевики, і, видно, блиск їхній заспокоював його, умиротворював.

— Коли ж відпустите? — спитав, відірвавшись од них. — Мені в Орел треба. І як я тепер Беллі все поясню!

— Сказано, викличемо Розу, підтвердить — відпустимо. Не раніше, — сердито пробурчав Вегер.

— Так ви її зараз покличте. Це ж тут близько.

— Покличемо, коли треба буде. А поки що підпиши протокол, громадянине Казанок.

Циган протокол підписав, не читаючи.

Коваль і Вегер залишилися самі. Обоє мовчали.

— Ну, як вам подобається цей тип? — нарешті зітхнув капітан. — Цілком можливо, що ночував у своєї Рози, адже Прокіпчуку сама призналася, що має нареченого Маркела.

— Нареченого! — похитав головою Коваль. — Баламут!

— От він і темнить. Йому ой як не хочеться очної ставки з Розою. Циганки, Дмитре Івановичу, знаєте, який запальний народ! Він і одну боїться, і другу… То викличемо Розу? Я пошлю за нею.

— Давайте, — погодився Коваль. — Треба кінчати з цим Маркелом. Не будемо марнувати час. Мене тільки цікавить, чому вона дала йому такі гроші. Борг? Маю сумнів…

На допиті Роза спочатку була похмурою і не хотіла говорити. Зрештою Вегер проклав стежку до її душі, запевнивши, що хоче і їй, і Маркелу тільки добра, що відвертістю вона може врятувати свого друга від тяжкої підозри. І Роза призналася: була коханкою Маркела, коли він жив тут, у таборі.

Потім Казанок виїхав у Росію, але вряди-годи навідувався. Вона сказала, що ніч на шістнадцяте липня Маркел провів з нею і пішов рано-вранці, поки не прокинулися сусіди.

Коваль, зрозумівши, що у Вегера краще виходить розмова із циганами, звичаї і мову яких капітан знає, сидів на стільці під напівзаштореним вікном і не втручався. Іноді навіть трохи прикривав повіками очі, і тоді могло здатися, що він дрімає. Проте Вегер знав, що Коваль усе чує і все бачить і при потребі втрутиться у розмову.

А підполковника зараз обсідали гіркі думки. Переживав, що спокусився ілюзією провини Маркела Казанка. Тепер самоусунувся від розмови з буфетницею, певно, не тільки тому, що капітан краще знаходить спільну мову з місцевими людьми… Невже побоявся, що своїм втручанням зіпсує справу і циганка замкнеться в собі?! Коли оперативник перестає вірити у власні сили… — Він не хотів думати далі про це, бо далі йшли чорні роздуми про вік, про старість і пенсію…

— Ви давали гроші Маркелу? — питав тим часом начальник карного розшуку, також зрозумівши, що чітко побудована кілька днів тому версія щодо цигана невблаганно руйнується.

Роза засоромилася, зам'ялася.

— Які гроші? При чому тут гроші? — наївно спитала вона. — Хіба така жінка, як я, повинна купувати любов? — Циганочка задирливо поглянула на офіцерів.

— «Які» та «при чому» — буде потім, — зауважив капітан, — коли дасте відповідь на мої запитання… І, будь ласка, без цих штучок і хитрощів, — попередив. — Не треба викручуватися. Якщо давали гроші, — скажіть. От і все. А за любов чи ненависть, — це ваша справа.

— Ну, дала йому трохи грошей. Що ж тут дивного?.. Не чужий він мені. — І Роза, повеселішавши, лукаво поглянула на Коваля, давно визначивши в ньому «головного начальника».

— Скільки ж це «трохи»: два карбованці? Сто тисяч?

— Нащо сто тисяч? Звідки у мене тисячі? — промимрила циганка, не знаючи, як поводитися далі: звідки міліція знає про гроші? — Я такі гроші і в руках ніколи не тримала, і в очі не бачила.

— Розо, — дорікнув капітан, знову перейшовши на неофіційний тон. — Ти ж розумна дівчина, дочка Маріули. Коли питаємо, то це значить, що ми вже знаємо… Тільки уточнити хочемо. Ой Розо, Розо, — розвів Вегер руки і відкинув голову, немов для того, щоб згори розгледіти циганочку. — Морока з тобою. Шкода, немає у живих матері, вона сказала б, що капітана не можна дурити. Я ніколи не кривдив циганів…

— То скільки ж ви дали Маркелу грошей? — втрутився «головний начальник».

Роза подивилася Ковалю в очі, зустріла не злий погляд, навіть ніби співчутливий, і вирішила сказати правду.

— Не пам'ятаю точно, близько тисячі карбованців.

— Навіщо дали ці гроші, коли не секрет?

— Який же секрет, на розлучення із жінкою дала, він мене сватає, еге ж! — І вона грайливо поправила чорний кучерик, що вибився з-під барвистої кольорової хустинки.

— Тисячу карбованців на розлучення?! — щиро здивувався Коваль.

— Подумай гарненько, ти щось плутаєш,