Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

— Моя мати, королева, померла.

Декотрі з його супутників перезирнулися — на більше вони ще не наважувались. Ця подія була не з тих, що їх можна сприйняти просто й легко; вона мала спричинити величезні зміни й повернути їхню долю — вони ще не знали куди. Жанна д'Альбре означала для них надто багато, вона не мала права вмирати! Вона вела їх уперед, вона їх годувала, помагала їм добувати хліб — і той, що росте на ланах, і хліб вічного життя. «Наші вольності — адже їх домоглася для нас Жанна д'Альбре! Наші фортеці, Ла-Рошель над морем — це вона виборола їх для нас! Наші молитовні доми на околицях міст — це вона відстояла їх! Мир у наших провінціях, де наші жінки під захистом бога обробляють лани, поки ми їдемо на бій і б'ємося за віру, — все це була Жанна д'Альбре, і що буде з цього тепер?»

Такі думки змінив жах, потім гнів, і зразу спалахнула підозра: тут хтось винен, це чийсь злочин! Бо таке велике нещастя не могло скоїтись само собою. Ця небіжчиця стояла навпоперек дороги можновладцям — і добре відомо яким. Загублений у степу гурточок людей порозумівся між собою без слів, самими думками й почуттями. Аж помалу окремі безладні вигуки, наче з уст сонного, виросли в гнівний і грізний гомін, і нарешті, як меч, вихоплений з піхов, загриміло переконане слово — ніби хтось його підказав, ніби з'явився ще один гонець, невидимий:

— Королеву отруєно!

Усі навперебивки вигукували так, ніби кожен повторював услід за невидимим вісником:

— Отруєно! Королеву отруєно!

Син небіжчиці теж кричав разом з усіма: незримий вісник сказав йому те саме, що і їм.

І раптом сталося щось нове: вони подали один одному руки. Вони не змовлялись, але то була присяга — помститися за Жанну д'Альбре. Її син схопив за руки своїх друзів: дю Барта, Морнея і д'Обінье. Агріппі він значуще стиснув пальці, ніби хотів тим сказати: «Вчора перекинута драбина й клубок із чотирьох тіл, а сьогодні ось що… І за що нам сердитись один на одного, за чим шкодувати? Це життя, і ми проживемо його пліч-о-пліч!» Свого слугу д'Арманьяка, на якого вранці так нагримав, Анрі теж схопив за руку. Аж раптом розітнувся голос:

То заспівав, спочатку сам-один, Філіпп дю Плессі-Морней, бо з них усіх він найбільше був схильний до крайнощів, і в його душі жила найневгамовніша доброчесність. А коли він повторив перший рядок, його підхопило ще кілька голосів, а другий співали вже всі. Позсідавши з коней, поскладавши молитовно руки, вони співали — гурточок людей, яких не бачив ніхто, хіба лиш бог: адже до нього вони й звертали свій спів, немов били на сполох!

Вони доспівали псалом до кінця, а тоді звернули очі на свого юного проводиря, чекаючи його слова. Тут, серед чужої дороги, він став королем Наваррським і мав сказати їм, куди податись і що робити. Дю Барта нахилився до Анрі й мовив притишено:

— Ваша мати була тільки першою. Другим будете ви самі. Повертайте назад!

— Скличте своїх! — порадив Морней. — Наші одновірці збіжаться з усього королівства. І тоді ми рушимо на цей злочинний двір непереможною силою.

Д'Обіньє сказав багато спокійніше:

— За себе, мій пане, вам боятися нема чого, поки живе ще одна людина… — Всі повернули голови до нього, і він пояснив: — Та людина, що призначила своє життя на жертву. Я це знаю, я чув, як пан адмірал казав так уночі своїй дружині.— І Агріппа почав розповідати, про що розмовляв Коліньї з дружиною.

Агріппа був поет, і тому він зумів так відтворити нічну розмову між подружжям, ніби справді чув її на власні вуха. «Ти певна, що тебе ніщо не зможе похитнути? — питав адмірал у дружини. — Поклади руку на серце, вивір себе: чи й тоді ти залишишся стійкою, коли всі відпадуть і тобі доведеться втікати у вигнання під градом хули, що завжди сиплеться на того, хто зазнав поразки? Диви, навіть король Наваррський відпадає від нас: він одружується з дочкою нашої ненависниці!»

Цього вже Анрі не витримав.

— Не казав адмірал такого! — запально крикнув він. — Якщо ти це чув, Агріппо, то твоя муза брехуха! Я не відступлюсь від нашої віри — а тепер їдьмо далі!

Саме цього й хотів Агріппа, бо, на його думку, безпечних пристановищ на світі не існувало, і що більше небезпек відкривав у житті його духовний зір, то неухильніше простував цей поет уперед.

Загін знов рушив у путь під хмарним небом, та незабаром на дорогу почали виходити якісь люди з піднесеними руками. Всі вони казали одне: «Королеву Жанну отруєно», — хоча ніхто не міг пояснити, звідки про те дізнався. Врешті їх перестали вже й питати, хто вони і з якого села. Досить того, що вони прийшли хтозна з якої