Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

— Ти чого дивишся на мене, як Ленін на буржуазію? Я замислено пахнув сигарою.

— Та, — сказав я, розглядаючи його банякувату мармизу, — оце кожного разу, як гляну на твою пику, так і згадується одна приказка…

— Це ж яка, бугаїно?

— Как одел я портупею, — все тупею и тупею! Полковник почервонів мов помідор.

— А ти знаєш, — погрозливо сказав він, підводячись із фотеля, — чого моє прізвище Урилов?

Я зірвався на ноги й щосили вгатив кулаком по столу.

— Ти кінь такий з яйцями, за кого мене тримаєш, га?! — заревів я не своїм голосом. — Я в тебе що, шестьорка якась мєнтовська? Ти в мене питав, хочу я бути цим собачим виконавцем чи ні? Та я тобі за такі пропозиції яйця одірву й у машині за переднім шклом повішу, скот безрогий! Я тебе в багажнику вивезу, безнзином обіллю й підпалю — щоб було, як у тій пісні: «Хто в лісі ночує, нехай голос чує»! Ти в мене, бугаїно, будеш плакати й проситися, коли я почну твій нюх топтати кованими чобітьми!

Урилов з несмаком скривився.

— Нікуди не годиться! Тобі треба в мєнтурі хоча б рік-два послужити — там тебе навчили б загинати, бугаїно! А це так… дитячі пустощі! — він зневажливо махнув рукою. — Одне слово, завтра ви з тим придурком Барабашем вирушаєте в рейс. І тільки-но вантаж прибуде в кінцевий пункт, як опергрупа візьме вас разом з усіма тельбухами!

— А далі?

Полковник невдоволено глянув на мене.

— А далі — чистять крейдою медалі! Не спіши як голий кохаться… втямив, скот безрогий? Ти, либонь, за свою собачу шкуру боїшся?

— Ну! — потвердив я насторожено. — Вона в мене, хоч і дірява, та все ж своя! Ти думав про те, що нам якось треба вийти з цієї гри?

Мурат перепинив мене коротким жестом.

— Давайте, — сказав він, підсовуючи до нас наповнені келишки, — зразу вип'ємо… а там і думки в голову гарні прийдуть! Коньяк розширює судини, пожвавлює кровообіг…

— … загострює сприйняття дійсности! — кивнув я. Урилов завовтузився у фотелі й згріб келишка своєю

здоровою лапою.

— Ну, — сказав він, поважно надувши щоки, — за успіх операції! З нами Бог — і тисяча фантомів!

Я перехилив келишка й посмакував.

— Слухай-но, а звідки ти цю фразу знаєш… га, полковнику?

— Звідки, звідки… — буркнув той, запихаючи в рота здоровезну плитку шоколаду. — Я про всі твої витівки знаю… Мені як доповіли, що ви там, скоти безрогі, накоїли, — я замалим інфаркта не заробив! Ти, бугаїно, дивися… будеш безпредєл чинити — я урию тебе з табельної зброї, і нехай мене тоді судять, втямив? Я тебе головою в сірчано-фосфорну кислоту застромлю й буду тримати до тих пір, поки…

Мурат поплескав його по плечу.

— Ну все, все… заспокойся! Давай поговоримо про діло. Як ми хлопців од цієї операції одмажемо, ти думав?

Урилов зневажливо рохнув.

— А що тут думати! Все це просто, як теорія розширення Всесвіту. Під час нальоту опергрупи ці два обревки імітують втечу. Я особисто буду керувати цим етапом, так що вони спокійно вшиються й узагалі не будуть фіґурувати в слідчій справі. Ну, а Хобота з братвою ми накриємо як тих котів коло сметани… всіх до одного пов'яжемо, блядь буду! Одне слово, не беріть дурного в голову, все це настільки просто… ну буквально…

— … як молекулярна біологія! — підказав я.

— От-от… саме так! Нічого складного в цім немає, і все пройде як по маслу!

— Що ж, — замислено сказав Мурат, — якщо так… Значить, завтра завершуємо цю справу та й квит!

Я зітхнув і підвівся з фотеля.

— Ну, тоді до завтра! Давай свою лапу, полковнику, й не гнівайся на мене, тупого…

— Ти в мене побалакай, бугаїно! — насупився Урилов.

— Ну що ти нервуєш! — сказав я, потискаючи його долоню, холодну й тверду, мов ратиця. — Ну що ти з мене вимагаєш? Я ж вісім класів скінчив, а тоді худобу пас у колгоспі… а ти питаєш у мене якогось розуму!

— Йди вже… йди! — скривився Урилов. — Не псуй мені нерви, коняко ти одморожена!

— Ти на ринок? — поспитався Мурат, наглядаючи, як я одягаю куртку.

— Ні, до Барабаша… Завтра ж рано вставати. Переночуємо — і вперед, за орденами!

За вікном стояв пізній зимовий вечір.

— Значить, отак воно буде… — замислено сказав Барабаш, випускаючи хмарку диму. — Хрінову ж справу повісили нам на шию! І, подумати тільки, завжди ми служимо їм затичками для всяких там дірок…

Я взяв пляшку «Джонні Вокера» й поналивав у шклянки.

— Найнявся — продався! — буркнув я, ставляючи пляшку на місце. — Це скільки ми вже з тобою працюємо в «Тартарі»?

Барабаш подумав.

— З вісімдесят восьмого… — нарешті сказав він. — Ого, дванадцять років!

– І всі справи, у яких ми брали участь, були або хрінові, — почав я.

— … або дуже хрінові! — закінчив Барабаш. — Знаєш, я часом дивуюся, як це ми з тобою ще й досі живі! Я в Анголі стільки набоїв не спалив, як тут, в Україні, за мирної пори! А ці відрядження в гарячі точки? Одна Боснія чого варта була!

— А Чечня?[7] — буркнув я, відсовуючи до нього шклянку. — Коли в Грозному мене взяв омон, я й справді подумав було, що це гаплик…

— Ну, давай, — сказав