Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

— Аякже! За кого ви мене вважаєте? Якщо домовились — амба.

У нас є квитанції на грошові перекази?

— Навіщо? Страх як не люблю, коли кишені папірцями напхані.

— На яку адресу ви посилали перекази? В цю саму… як її там… біля Ташкента… Ara! Якутію… А в яке місто — забув…

— Куди ж ви наступного разу пошлете гроші, якщо забули адресу?

— А мені вона тепер ні до чого. Він от-от має приїхати.

— В якій поштовій філії ви переказували гроші?

— В різних… Де доведеться… В місті їх багато. Забув.

— Тоді, може, пригадаєте, де останній раз переказували?

— Останній раз? Поряд з моїм будинком. На Першотравневій…

— Товаришу Олійник, — сказав підполковник, — довідайтесь в поштовій філії.

— Не треба, — кусаючи побілілі губи, прохрипів Чистяков. — Набрехав я… Обдурив людину… Витратив гроші. Розійшлися, сам не знаю як…

— Ми розмовляємо от уже четверту годину і щоразу ви змінюєте свої показання.

— Ну, тут трохи вигадав… Що правда, то правда. Все інше, як було, так і розповідаю… Не вірите? Я…

Підполковник обірвав патякання.

— Чистяков Георгій Костянтинович, 1937 року народження, уродженець міста Тополиного, Запорізької області… — читав він. — В 1953 році судився за крадіжку грошей, зібраних у школі на новорічні подарунки. Так?

— Ну, так.

— Покарання ви відбували в колонії для неповнолітніх злочинців. Більшість з тих, що потрапляють до колонії, — суворо вів далі Луговий, — виправляються. Покарання є для них уроком на ціле життя. Ви ж відразу, як вийшли з колонії, напилися, побили матір…

— Вона не через це дала дуба, — перебив Чистяков. — Це мені пришили. Стара хворіла на серце… Я через неї теж натерпівся… Сама винна. Бачила, що я нетверезий, в поганому настрої, так ні ж… Лізе під руку. Ну, відштовхнув її злегенька, а вона бах головешкою об комод…

— Негіднику! Як ви смієте так говорити про матір?! — збілів Луговий. — Вона заподіяла собі смерть через вас! Смерть Парасковії Григорівни на вашій совісті!.. А майора Новохатнього ви знаєте тому, що коли вас втретє арештували, вже за спекуляцію, він провадив розслідування.

— Ну, хоча б і так… А що мати повісилась — її справа… Мораль мені нема чого читати, — обурився Чистяков. — За це затримувати не маєте ніякого права. Я теж закони знаю.

— Вас затримано за крадіжку «Победи», за напад на дільничного уповноваженого міліції Щербину і розкрадання ратину з фабрики «Спартак». Будете про це щиро розповідати?

Але Чистяков мовчав і тоді, коли його впізнав сторож Балашов, і тоді, коли йому пред'явили висновок експертизи про ідентичність слідів протекторів автомашини, на якій було вчинено напад на Щербину, з протекторами «Победи», яку він украв. І тільки коли до кабінету несподівано зайшов Квітчастий (в цей день він повернувся з Якутії), Чистяков не витримав.

— Я винен… Сам даю зізнання… Записуйте… Я перший, сам розповідаю… Це Квітчастий… В минулому році ремонтував його «Победу». Тоді він розповів, що їде кудись далеко і надовго… І як він поїхав, я взяв машину… Підібрав ключа до гаража… Калимив… Судіть… А більше ні в чім не винен і ніяких нападів на міліціонерів не чинив… — Не підводячи голови, поспішно додав: — І про ратин нічого не знаю.

— Бачу, ви не хочете бути відвертим до кінця, — закінчив допит Луговий. — Можете не сумніватись, що ваші спільники, злочини і комбінації найближчим часом будуть нам повністю відомі.

Арештованого вивели.

— Анатолію Максимовичу, — сказав підполковник Олійникові, — те, що вам вдалося затримати Чистякова, трохи відкрило завісу над цією історією. Дещо з'ясувалося. Але заспокоюватись рано. Чистяков, видно, битий жак.

До деякої міри Чернушкін заспокоїв Тетерю. Може, й справді всі його тривоги і побоювання даремні? П'ятсот карбованців під ногами не валяються. Навряд чи Сахнові доводиться щодня одержувати такі великі гроші. А чого ревізору боятись? Адже про дописки знають лише вони вдвох. В найгіршому разі, коли рознюхають, розкопають, на місці Сахна завжди можна викрутитись: «Винен, не помітив»… Судити за це не будуть, лише покартають. А грошики в кишені… Ех, йому б ревізором! Він би вже розгорнув діяльність! Не чекав, поки принесуть гроші, а викликав би такого, як сам, завскладом, і запропонував потрусити гаманцем…

Важко сплигнувши з автобуса, Тетеря поволі йшов додому, на Другу Дачну. Сонце припікало, і після крутого підйому у нього пересохло в роті. Він зупинився біля кіоска випити кухоль пива. Хтось смикнув його за рукав. Тетеря мало не похлинувся… Це була приятелька дружини, тьотя Паша. Неохайно одягнена, крихкотіла жінка непевного віку з гучним, різким голосом, вона разом з дружиною Тетері перепродувала овочі на базарах. По-змовницькому підморгнувши, тьотя Паша потягла його в провулок. Насторожено озираючись на всі боки, скоромовкою вона зашепотіла, що до нього нагрянула міліція.

У Тетері запаморочилося в голові, ноги налилися свинцем, і він насилу доплентався до лавки. Паркан, дерева, будинки втратили свої обриси і розпливлись, наче в тумані. Звідкілясь здалеку долинав свистячий шепіт.

— Не переживай, лебедику, все якось обійдеться… Вони, гаспиди, мене не раз ловили. І навіть обшук робили… Катю не арештують, не турбуйся. А гроші, гроші, питаю, надійно сховані?

Напружуючи сили, Тетеря ледве підвівся.

— Спасибі, тьотю Пашо… Спасибі…

— Та чого там! Свої люди. Додому йти не поспішай. Повештайся де-небудь, а ввечері навідайся до мене. Знаєш, де живу?

Тетеря хитнув головою.

— Постараюсь довідатись, що і як…

Щохвилини озираючись, Тетеря глухими завулками подався було за місто. І вже потім,