Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останній рейс" автора Владлен Олексійович Суслов. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 79
Перейти на сторінку:

— Аякже! За кого ви мене вважаєте? Якщо домовились — амба.

У нас є квитанції на грошові перекази?

— Навіщо? Страх як не люблю, коли кишені папірцями напхані.

— На яку адресу ви посилали перекази? В цю саму… як її там… біля Ташкента… Ara! Якутію… А в яке місто — забув…

— Куди ж ви наступного разу пошлете гроші, якщо забули адресу?

— А мені вона тепер ні до чого. Він от-от має приїхати.

— В якій поштовій філії ви переказували гроші?

— В різних… Де доведеться… В місті їх багато. Забув.

— Тоді, може, пригадаєте, де останній раз переказували?

— Останній раз? Поряд з моїм будинком. На Першотравневій…

— Товаришу Олійник, — сказав підполковник, — довідайтесь в поштовій філії.

— Не треба, — кусаючи побілілі губи, прохрипів Чистяков. — Набрехав я… Обдурив людину… Витратив гроші. Розійшлися, сам не знаю як…

— Ми розмовляємо от уже четверту годину і щоразу ви змінюєте свої показання.

— Ну, тут трохи вигадав… Що правда, то правда. Все інше, як було, так і розповідаю… Не вірите? Я…

Підполковник обірвав патякання.

— Чистяков Георгій Костянтинович, 1937 року народження, уродженець міста Тополиного, Запорізької області… — читав він. — В 1953 році судився за крадіжку грошей, зібраних у школі на новорічні подарунки. Так?

— Ну, так.

— Покарання ви відбували в колонії для неповнолітніх злочинців. Більшість з тих, що потрапляють до колонії, — суворо вів далі Луговий, — виправляються. Покарання є для них уроком на ціле життя. Ви ж відразу, як вийшли з колонії, напилися, побили матір…

— Вона не через це дала дуба, — перебив Чистяков. — Це мені пришили. Стара хворіла на серце… Я через неї теж натерпівся… Сама винна. Бачила, що я нетверезий, в поганому настрої, так ні ж… Лізе під руку. Ну, відштовхнув її злегенька, а вона бах головешкою об комод…

— Негіднику! Як ви смієте так говорити про матір?! — збілів Луговий. — Вона заподіяла собі смерть через вас! Смерть Парасковії Григорівни на вашій совісті!.. А майора Новохатнього ви знаєте тому, що коли вас втретє арештували, вже за спекуляцію, він провадив розслідування.

— Ну, хоча б і так… А що мати повісилась — її справа… Мораль мені нема чого читати, — обурився Чистяков. — За це затримувати не маєте ніякого права. Я теж закони знаю.

— Вас затримано за крадіжку «Победи», за напад на дільничного уповноваженого міліції Щербину і розкрадання ратину з фабрики «Спартак». Будете про це щиро розповідати?

Але Чистяков мовчав і тоді, коли його впізнав сторож Балашов, і тоді, коли йому пред'явили висновок експертизи про ідентичність слідів протекторів автомашини, на якій було вчинено напад на Щербину, з протекторами «Победи», яку він украв. І тільки коли до кабінету несподівано зайшов Квітчастий (в цей день він повернувся з Якутії), Чистяков не витримав.

— Я винен… Сам даю зізнання… Записуйте… Я перший, сам розповідаю… Це Квітчастий… В минулому році ремонтував його «Победу». Тоді він розповів, що їде кудись далеко і надовго… І як він поїхав, я взяв машину… Підібрав ключа до гаража… Калимив… Судіть… А більше ні в чім не винен і ніяких нападів на міліціонерів не чинив… — Не підводячи голови, поспішно додав: — І про ратин нічого не знаю.

— Бачу, ви не хочете бути відвертим до кінця, — закінчив допит Луговий. — Можете не сумніватись, що ваші спільники, злочини і комбінації найближчим часом будуть нам повністю відомі.

Арештованого вивели.

— Анатолію Максимовичу, — сказав підполковник Олійникові, — те, що вам вдалося затримати Чистякова, трохи відкрило завісу над цією історією. Дещо з'ясувалося. Але заспокоюватись рано. Чистяков, видно, битий жак.


ДОДОМУ ЙТИ НЕ МОЖНА

До деякої міри Чернушкін заспокоїв Тетерю. Може, й справді всі його тривоги і побоювання даремні? П'ятсот карбованців під ногами не валяються. Навряд чи Сахнові доводиться щодня одержувати такі великі гроші. А чого ревізору боятись? Адже про дописки знають лише вони вдвох. В найгіршому разі, коли рознюхають, розкопають, на місці Сахна завжди можна викрутитись: «Винен, не помітив»… Судити за це не будуть, лише покартають. А грошики в кишені… Ех, йому б ревізором! Він би вже розгорнув діяльність! Не чекав, поки принесуть гроші, а викликав би такого, як сам, завскладом, і запропонував потрусити гаманцем…

Важко сплигнувши з автобуса, Тетеря поволі йшов додому, на Другу Дачну. Сонце припікало, і після крутого підйому у нього пересохло в роті. Він зупинився біля кіоска випити кухоль пива. Хтось смикнув його за рукав. Тетеря мало не похлинувся… Це була приятелька дружини, тьотя Паша. Неохайно одягнена, крихкотіла жінка непевного віку з гучним, різким голосом, вона разом з дружиною Тетері перепродувала овочі на базарах. По-змовницькому підморгнувши, тьотя Паша потягла його в провулок. Насторожено озираючись на всі боки, скоромовкою вона зашепотіла, що до нього нагрянула міліція.

У Тетері запаморочилося в голові, ноги налилися свинцем, і він насилу доплентався до лавки. Паркан, дерева, будинки втратили свої обриси і розпливлись, наче в тумані. Звідкілясь здалеку долинав свистячий шепіт.

— Не переживай, лебедику, все якось обійдеться… Вони, гаспиди, мене не раз ловили. І навіть обшук робили… Катю не арештують, не турбуйся. А гроші, гроші, питаю, надійно сховані?

Напружуючи сили, Тетеря ледве підвівся.

— Спасибі, тьотю Пашо… Спасибі…

— Та чого там! Свої люди. Додому йти не поспішай. Повештайся де-небудь, а ввечері навідайся до мене. Знаєш, де живу?

Тетеря хитнув головою.

— Постараюсь довідатись, що і як…

Щохвилини озираючись, Тетеря глухими завулками подався було за місто. І вже потім,

1 ... 44 45 46 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"