Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

- Ми чу­ли за вас од Ліди й та­ки, ска­зать по правді, сподіва­лись ба­чить вас у се­бе в гос­поді, - ска­за­ла Ма­ру­ся Ма­ту­шевська, стар­ша пан­на, привітно привітав­шись, і поп­ро­си­ла док­то­ра сіда­ти.

- Ви жи­ве­те тільки самі вдвох? - спи­тав Ула­се­вич.

- Ні! З на­ми жи­ве на­ша ста­ренька ма­ти, - про­мо­ви­ла сест­ра Га­ля.

- Але ж і гар­на ва­ша глу­ши­на! Ваш дім не­на­че заріс сад­ком і вріс в са­док та в квітки. Ви тут не­на­че в раї, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Нам не­ма ча­су й нудьгу­вать, бо ми самі ха­зяй­нуємо в цьому раї, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся. - Ми та­ки зро­ду вда­лись ха­зяй­но­виті, то й дог­ля­даємо самі всього і всім му­си­мо пик­лю­ваться. Ха­зяй­ст­веч­ко в нас ма­ле. Засіб наш не­ве­ли­кий, гро­шей в нас об­маль. Але, як ка­жуть в при­казці, «хто дбає, той має».

- Я чув, ви вчи­лись на жіноцьких кур­сах? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Була два ро­ки, - ска­за­ла Ма­ру­ся, - але я вчи­лась не зад­ля то­го, щоб вий­ти на лікар­ку, а більше для своєї просвіти й сво­го роз­вит­ку. Я, бач­те, ду­же люб­лю при­род­ничі на­уки. Ча­сом і лічу лю­дей по селі, скільки тям­лю це діло. А більш то­го, що док­ла­даю праці, щоб роз­во­дить в се­бе в сад­ку усякі лікарські зілля та зе­ла, помічні в хво­ро­бах, і навіть на цьому тро­хи за­роб­ляю, ще й між се­ля­на­ми роз­вод­жу культу­ру уся­ко­го зілля. Тут, у нашім краї з давніх-да­вен ще скарб по­за­во­див усякі лікарські помічні зілля.

- То в вас, ба­чу, ро­бо­ти не­ма­ло! - ска­зав док­тор.

- О, ми не си­ди­мо, згор­нув­ши ру­ки! Не­ма ча­су по­си­деньки справ­лять, - обізва­лась Га­ля.

- Оце во­се­ни або й після жнив маємо на думці чкур­нуть аж в Фінляндію на на­уку, - ска­за­ла Ма­ру­ся, кру­тя­чи папірос­ку. - За­бе­ре­мо й Ліду з со­бою, щоб не сиділа дур­но на селі та не ну­ди­ла світом дурнісінько.

- Ліда має хіть вчи­тись, то ми че­рез те її підмов­ляємо їхать з на­ми, - при­ки­ну­ла Га­ля.

- От і доб­ре! Ма­ти­ме собі діло й зай­ня­ток, - ска­зав док­тор.

Маруся по­да­ла Ула­се­ви­чеві папірос­ку й са­ма за­ку­ри­ла, роз­мов­ля­ючи якось по-па­ничівській, усе на низьких но­тах.

- Ми взим­ку навідуємось і до Києва. І до­ки в Києві бу­ли жіноцькі вищі кур­си, ми вря­ди-го­ди бу­ло хо­ди­мо на лекції, щоб не за­пус­кать своєї просвітності, щоб, бач­те, наші го­ло­ви не по­за­рос­та­ли бур'яном та цвіллю, - ска­за­ла Ма­ру­ся й за­ре­го­та­лась дзвінким гуч­ним альто­вим ре­го­том.

Посидівши та по­ба­ла­кав­ши з го­ди­ну, док­тор розп­ро­щав­ся з пан­на­ми. Про­во­дя­чи гос­тя, пан­ни за­ве­ли йо­го в са­док та в квітник і по­ка­за­ли дов­ге­лецькі гряд­ки, де рос­ли уся­кові лікарські помічні зілля: шельвія, аг­лицька м'ята, ро­маш­ки й інші. Пан­ни, оче­ви­дяч­ки, ми­лу­ва­лись ци­ми гряд­ка­ми, чис­тенько ви­по­ло­ти­ми й по­ли­ти­ми.

- Це, бач­те, в нас в Пол­тав­щині в Луб­нах є бо­танічний са­док, на­ле­жа­чий до скар­бу. Звідтіль пішли скрізь по діди­чах усякі помічні в хво­ро­бах лікарські зілля. От і ми за­ве­ли ці зілля на свою обихідку та й на про­даж, - маємо з цього чи­ма­лу ко­ристь, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Завертайте ж до нас, сусіде, хоч вря­ди-го­ди! По­си­ди­мо та хоч пе­ре­ки­не­мось жи­вим слівцем! - про­си­ла Ма­ру­ся мо­ло­до­го па­ни­ча на про­щанні.

- Добре! Заїду ко­лись, чи ви­пад­ком, чи й зу­мис­не! - ска­зав Ула­се­вич, сіда­ючи хап­ком і вгнізджу­ючись в кублі, в нап­ханій в зад­ку со­ломі на пош­товій чор­топ­хай­ці.

Минули жни­ва… Хліб уро­див нав­ди­во­ви­жу. Ужи­нок був надз­ви­чай­ний. Ста­рий Гу­ко­вич спромігся вис­та­чить для Ліди гро­шей на до­ро­гу й на на­уку. Обидві Ма­ту­шевські да­ли Ліді звістку, щоб во­на лаш­ту­ва­лась в до­ро­гу, й сповісти­ли їй про день виїзду. Во­ни обіця­ли заїхать за нею по до­розі, їду­чи на вок­зал. Ме­ла­ся да­ла знать лис­том Яко­вові Ки­ри­ко­ви­чу, щоб він при­був до їх поп­ро­щаться з сусіда­ми. Во­на й са­ма бу­ла тро­хи за­ко­ха­на в сво­го гар­но­го діве­ра.

Яків Ки­ри­ко­вич при­був до Гу­ко­вичів над­вечір в приз­на­че­ний день. Він зас­тав Ма­ту­шевських. Вже пи­ли чай на ве­ранді, що ви­хо­ди­ла в са­док. Старі привіта­ли гос­тя радісно. Ма­ру­ся Ма­ту­шевська схо­пи­лась з стільця й вип­рос­та­лась на ввесь свій ви­со­кий зріст. В очах блис­ну­ла радість. Во­на по­да­ла док­то­рові свою чи­ма­лу ру­ку й по-па­ничівсько­му трус­ну­ла її, привітно осміха­ючись. Блис­ну­ли чу­дові міцні зуб­ки, і над верхньою гу­бою за­ми­готіла чор­на смуж­ка лед­ве примітних ву­сиків.

Пішла роз­мо­ва, жва­ва й ціка­ва. Ма­ту­шевська роз­ка­зу­ва­ла про уро­жай. Во­на бу­ла ра­да, що цього ро­ку не зми­ли­ла ні са­до­ви­на, ні ози­ми­на, ні яри­на, не­на­че зем­ля зна­ла, що для неї й сест­ри на цей час до­кон­че тре­ба бу­де чи­ма­ло гро­шей. І ста­рий Гу­ко­вич був ра­дий, що хліб уро­див ду­же доб­ре. Добрі жни­ва да­ли ве­се­лу нап­ра­ву усім цим се­лю­кам.

- Ну, те­пе­реньки, про ме­не, їдьте та й вчіться усього, чо­го ду­ша за­ба­жає! Навчіться плес­ти ко­ши­ки, - то й це діло не по­га­не й не зай­ве. Не бу­де­мо ку­пу­вать на­шим політни­цям та ко­па­чам ко­шиків. Бу­де чим і кар­топ­лю зно­сить, як ко­па­ти­ме­мо во­се­ни. Все-та­ки мен­ше бу­де тра­ти, - жар­ту­вав ста­рий.

- Там, в Фінляндії, вміють доб­ре ма­ри­ну­вать осе­ледці, - ска­за­ла Ме­ла­ся, - вивчіться ли­шень і цього та й нас нав­чи­те. Я страх як люб­лю ма­ри­но­вані осе­ледці! Не за­бу­де­те? Га? Так, між іншим ділом, при­хап­ком, та та­ки вик­радьте цей сек­рет в чухнів.

- Добре! ко­ли при на­годі тра­питься десь, - обізва­лась Ліда.

- Але ж ти, сер­це, за­бу­ла, що в нас у Дніпрі не лов­ляться осе­ледці, а тільки якась по­га­ненька плітка та су­да­ки, та ча­сом тра­питься ко­лись-не-ко­лись че­чу­га, - ска­зав Ми­шук.

- То ви в чухнів пос­те­режіть та­ку на­уку, щоб з на­ших пліток та су­даків на­ро­бить ма­ри­но­ва­них осе­ледців, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся й дрібно засміялась.

- Цього ми, пев­но, не мог­ти­ме­мо зро­бить. На­ука ще не дійшла до та­ко­го ди­ва, щоб пе­рет­во­рить ри­бу в осе­ледці, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Та ніко­ли до цього й не дійде, - обізвавсь Яків Ки­ри­ко­вич, - будьте певні, що та­ко­го чу­да ніко­ли не бу­де. - Як то не бу­де? Ад­же ж в пісні співа­ють: «Не­хай так, не­хай так! Не­хай бу­де з ри­би рак!» - го­во­ри­ла Ме­ла­ся.

- Та то, бач, сер­це, тільки тоді з ри­би бу­де рак, як цього за­ман­дю­риться жінкам, - обізвавсь Ми­шук.

Михайло Ки­ри­ко­вич вже тро­хи пос­те­ре­гав Ме­ла­сині ве­ред­ливі но­ро­ви. Він вже пе­ресвідчив­ся, що Ме­ла­ся не­за­ба­ром зве­лить йо­му пе­рет­во­рять ри­бу в ра­ка.

Усібалакали, усім бу­ло ве­се­ло, тільки Ліда сиділа мовч­ки й сло­ва не