Читати книгу - "Повія, Мирний"

Той пох­ню­пив­шись си­дiв - мов­чав.

- Мовчиш? мов­чиш? - за­ри­ва­ла зно­ву Яв­до­ха. - I що з те­бе за чо­ло­вiк? Як­би не раз, не два по­бив їй го­ло­ву, щоб i на в'язах не вдер­жа­ла, от би во­на те­бе i по­ва­жа­ла, во­на те­бе i по­чи­та­ла! А то - як з клоч­чя ба­тiг! Нес­те­мен­ний по­кiй­ний батько… То­го ж хоч я у ру­ках дер­жа­ла… А ти що? Тьфу!.. А те­пер от i си­ди - як сич на­дув­шись, жу­ри­ся та жди, по­ки ве­р­неться… До­жи­дай­ся - дiж­деш!

- Ну, чо­го ви в'язне­те до ме­не? - гiр­ко про­мо­вив чо­ло­вiк. - Хто ж, як не ви, i виг­риз­ли її з дво­ру?

- Так це я? Я? Ма­ти?! Це дя­ка та­ка ма­те­рi, що те­бе на ро­зум на­во­ди­ла? Я її виг­риз­ла?! Що ж я - со­ба­ка, по-тво­ему? Га?

- Я не ка­жу, що ви со­ба­ка, а чо­го ви гри­зе­тесь? День не прой­де без то­го, щоб ви не заг­риз­ли­ся; хви­ли­ну ду­ша спо­кiй­но не по­бу­де на мiс­цi!.. Так i жди: от же ти­хо, а тут i схо­пилася бу­ча!.. Хi­ба у та­кiм пек­лi, прос­ти гос­по­ди, прожи­веш? Кам'яне - i те не здер­жа­ло б ва­шої гриз­нi!

- А що ж, по-твоєму, - мов­ча­ти ме­нi їй? По­ган­цi, прийман­цi - мов­ча­ти? Що ж во­на та­ке? Во­на над­ба­ла, во­на на­вез­ла з со­бою? У чу­жiм доб­рi, та ще й стар­ши­ну­ва­ти бу­де? Нi, не дiж­де во­на з своїм ро­дом по­га­ним! Ме­нi нуж­да, що во­на в манд­ри вда­ри­лась? Ди­вись-яка жур­ба!!! Не пер­вина їй манд­ри справ­ля­ти… Звiд­ти, здається, i бра­ли…

- То чо­го ж ви i кло­по­че­тесь?

- Чого? чо­го? - аж стри­ба­ла ста­ра. - Ох, ти, го­ло­во дур­на! Чо­го кло­по­чу­ся? То­го, що наг­лу­ми­ла­ся во­на над на­ми, на­смiялася над твоєю го­ло­вою дур­ною! Де ви­да­но, де пи­са­но, щоб жiн­ка жи­ла на­рiз­но вiд чо­ло­вi­ка? Я б її, ся­ку-та­ку по­ганку, че­рез по­лi­цiю до­до­му до­бу­ла… Я б її до стов­па на цi­лий мi­сяць, як ту со­ба­ку, прив'яза­ла… щод­ня си­ри­цею ма­нi­жи­ла!.. Я б з нгї ви­би­ла мiськi прим­хи! А вiн: клопоче­тесь?! Тьфу! на твою го­ло­ву дур­ну! - I, плю­нув­ши, во­на ме­р­щiй поб­ра­ла­ся у ха­ту. Чо­ло­вiк тiльки роз­вiв ру­ка­ми i ще ниж­че пох­ню­пив­ся.

"Нi, не зай­ду, - по­ду­ма­ла Хрис­тя, сто­ячи за ко­мо­рою. - Чо­го? Мар'ї не­має до­ма, кра­ще тяг­ти да­лi", - рi­ши­ла во­на, по­вертаючи на шлях.

"Отже та­ки Мар'я пос­та­ви­ла на своєму, - лiз­ло їй у голо­ву, - ки­ну­ла… Ото ж її чо­ло­вiк. Як жаль йо­го, жiн­ка ки­ну­ла; а тут - i ма­ти лає. Не­щас­ний! я б, здається, пе­ре­тер­пi­ла… Не дру­гий же вiк ста­рiй жи­ти? А втiм - бог Знає! - не од доб­ра тi­ка­ють лю­ди. Вид­но, за­ли­ла ста­ра за шку­ру са­ла…" I Хри­стя рiв­ня­ла се­бе до Мар'ї, зга­да­ла про свою до­лю. I її вижи­ли з се­ла, i її одiр­ва­ли вiд рiд­ної ха­ти, випх­ну­ли у най­ми на глум чу­жим лю­дям, а без­по­мiч­ну ма­тiр зос­та­ви­ли са­му на плач та жур­бу… Хто тiльки в свi­тi не пла­че, не пролив­ає слiз крев­них? На­що от ха­зяй­ка - у доб­рi та в до­статках, а й та скар­житься на свою до­лю, на­рi­кає на неї… Жит­тя - як те ко­ле­со ко­тить: то­го униз не­се, дру­го­го уго­ру пi­дiй­має, щоб зно­ву у зем­лю втоп­та­ти… Де ж те щас­тя та до­ля, що ждеш й до­жи­даєшся, за­лу­чиш на хви­ли­ну, а там… тiльки на­то­миш се­бе дур­ни­ми на­дi­ями?

Тяжко Хрис­тi та­кi дум­ки ду­мать од­нiй се­ред ши­ро­ко­го по­ля; важ­кi по­чу­ван­ня дав­лять, на­че об­ценька­ми, її сер­це: ще­мить во­но, ниє… "Хоч би вже до мiс­та швид­ше!" - ду­має, пос­пi­ша­ючи.

Ось з-за го­ри заб­ли­щав на сон­цi хрест го­ро­дянської церк­ви; ось i лiс­ки за­бов­ва­нi­ли, на­че си­зий по­яс, розлягли­ся­ кру­гом мiс­та. Ще три верс­ти зос­та­ло­ся. Хрис­тя зiй­шла з шля­ху на об­нi­жок, де се­ред бур­ти рос­ла ви­со­ка гiл­ляс­та ли­па, i сi­ла в хо­ло­доч­ку пе­ре­по­чи­ти. З то­го мiс­ця так вид­но усю­ди. Змiєю бi­жить-в'ється до­ро­га з го­ри в до­лину, кру­то по­вер­тає то на один бiк, то на дру­гий; по сто­ронах то­го шля­ху пос­ла­ли­ся ла­ни чор­нi, жов­тi, зе­ле­нi, упи­ра­ють­с­я кра­ями в шлях… Сон­це, сi­да­ючи, ко­си­ми парус­ами об­дає тi ла­ни - i го­рять во­ни вся­ки­ми кольора­ми, ми­го­тять звер­ху зо­ло­тим блис­ком, то­нуть кра­ями в си­зiй до­ли­нi бла­кит­но­го не­боск­ло­ну; а ле­генькi тi­нi, мов не­примiтнi хма­роч­ки се­ред чис­то­го не­ба, прос­тяг­ли­ся впо­довж то­го квiт­ча­то­го ки­ли­му, сти­ха пе­ре­со­ву­ються з мiс­ця на мiс­це… Чу­дов­на на­ди­во­ви­жу iг­раш­ка яс­но­го свi­ту з ве­чiрньою су­тениною! По­вiт­ря теп­ле та лег­ке, так i хи­лить до спо­кою, так i гне до дрi­мо­ти; а дзвiн­ка жай­во­рон­ко­ва пiс­ня сти­ха ко­ли­ше.по­том­ле­ну дум­ка­ми ду­шу… За­ти­ха­ють бо­лi i образ­и; нi­мi­ють ли­ха i му­ки; зни­ка­ють кло­по­ти жур­ливi; по­чу­вається нес­по­дi­ва­на лег­кiсть. "От би ку­ди хазяйк­у, от би де їй, бiд­нiй, по­бу­ти! Тут би за­бу­ла во­на все на свi­тi, все… Як прий­ду, роз­ка­жу я їй; роз­ка­жу, де, як зга­дувала", - по­ду­ма­ла Хрис­тя, лег­ко зiтх­нув­ши, зня­ла­ся i по­чимчикувала д­а­лi.

Уже сон­це зов­сiм сi­ло, як во­на всту­пи­ла в ши­ро­ку i люд­ну ули­цю. На­род з усiх бо­кiв бi­гав, сну­вав; се­ля­ни поспiша­ли­ у ба­зар, на пiд­тор­жя; крик i гук но­сив­ся кру­гом неї.

"Чи то ж то ха­зяїн звер­нув­ся?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, зир­ну­вши на ха­зяй­ську крам­ни­цю, i тро­хи не впа­ла: крам­ни­ця бу­ла вiд­чи­не­на… Мо­роз под­рав Хрис­тю по­за спи­ною, мо­роз сип­нув у но­ги, мо­роз ус­ту­пив у пальцi; сер­це так труд­но за­ко­ло­ти­ло­ся… Що ж то те­пер вiн їй зас­пi­ває?.. Не пе­рей­шла - пе­ре­ле­тi­ла во­на ба­зар i мер­щiй по­вер­ну­ла у свою ули­цю.

Ось i дво­ри­ще… Ти­хо у йо­му, аж глу­хо, нiг­де жи­во­го не вид­но, тiльки ко­мо­ра бi­лiє се­ред дво­ру. Хрис­тя пос­пi­шає в ха­ту; їй див­но, що сi­неш­нi две­рi за­чи­не­нi. Чи не­ду­жа ха­зяйка, чи не­ма до­ма?.. З нес­по­кiй­ним сер­цем во­на мер­щiй вско­чи­ла в сi­ни.

Через хви­ли­ну во­на зно­ву вис­ко­чи­ла… блi­да, тру­ситься i - як пус­титься з дво­ру!..

- О бо­же, бо­же!.. - шеп­та­ла во­на, бi­жу­чи ули­цею. Про­хо­жi зос­та­нов­лю­ва­ли­ся, ди­ву­ва­ли­ся.

- Чого ся дiв­чи­на так пе­ре­ля­ка­ла­ся? ку­ди мчиться? - до­питувалися од­но в од­но­го i, не доз­нав­шись, про­хо­ди­ли.

Вона по­бiг­ла на ба­зар до крам­ни­цi - i тiльки бi­ля неї зап­ри­мi­ти­ла, що крам­ни­ця бу­ла за­чи­не­на.

- А ха­зяїна не ба­чи­ли? - бо­же­вiльне до­пи­ту­ва­лась во­на у приїжджих.

- Якого ха­зяїна? Шу­кай со­бi!

Христя, ви­бi­гав­ши увесь ба­зар, по­бiг­ла зно­ву до­до­му. Со­н­це зов­сiм сi­ло, ве­чiр­ня зо­ря по­гас­ла; над мiс­том спуска­лася нiч; у хат­нiх вiк­нах заб­ли­ща­ло свiт­ло. Хрис­тя нес­лась, як не­са­мо­ви­та. При­бiг­ла до во­рiт, постояла-постояла, ­зiтх­нула важ­ко i зно­ву по­бiг­ла.

У дя­ка в ха­тi йшла лай­ка, ко­ли Хрис­тя ту­ди ус­ко­чи­ла. Дя­чиха аж по­си­нi­ла, ла­ючи ста­ро­го, кот­рий, за­те­сав­шись у ку­ток, щось пе­ре­би­рав ниш­ком.

- Здоровi!