Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Приходи, синку! не забувай бiдну. Мiй син був би вже також такий, як ти - був… також бiлий, - i нараз урвала.
А вiн дивився на неї, забувшись цiлком, мов не своїми очима i неначе побачив щось з тамтого свiту, та не розумiє, що з ним дiється. Чому йому тепло вiд тих слiв бiдної циганки, вiд голосу, що її змiнив, як почала говорити. Вiд її щирого погляду, в якiм крився сам смуток, а однак ще щось iнше, тепле…
I був би вiн так довго тут сидiв та все наново глядiв на неї, що грiла несвiдомо його душу, прислухувався її словам, повним щиростi i любовi, коли б вона сама не дала всьому iнший оборот i наколи б його кiнь не заржав надворi.
- Хочеш, синоньку ти мiй красний, голубчику мiй синьоокий, щоб я тобi поворожила, доки пiдеш вiд мене? - спитала благаючим-таки голосом i, не вижидаючи його вiдповiдi, витягла з скринчини бруднi, витертi карти, заокругленi вже з уживання.
- Нехай! - каже вiн неохоче. - Ворожи, але кажи правду, хоч лихе, хоч добре, бо менi ще нiколи нiхто в життi не ворожив. А вгадаєш долю по правдi, тодi покличу на весiлля, як вже запросив такого, як ти - i дiстанеш гарний бакшиш, тож кидай карти… i вгадай!
Мавра послухала.
Багатьом розкривала Мавра свої карти, багатьом вгадувала, проповiдала долю, але от такої запутаної та позв'язуваної, як у сього хлопця, вона вже давно не бачила.
Ось що кажуть карти.
- Синоньку, - каже Мавра майже побожно i дивиться на нього поважно. - В тобi двi душицi. А он, одна бiла, як панi, пишна та горда, що не кождого хоче знати, а друга - вiтрова, синку, землi не держиться, нiчого, не держиться. Блукає, хитається. Що ти за один, синку? В кого вдався? Хто бiлий, тато чи мама? - питає i, питаючись, впивається чимраз довше в нього своїми великими чорними та смутними очима.
- Хто ти, синоньку? Царевич? - I сама не зважає, як сльози затемнюють їй вид. - Скажи, голубе! I мiй син був би такий… - майже зойкнула i урвала.
Гриць задрижав на її слова, пригадавши, що вiн пiдкинена дитина, що не знає нiчого про своїх справедливих родичiв - i замкнувся. Нехай каже далi, - думав, - може, з карт дiзнається, хто його родичi, бо господарi лиш "пройдисвiтом" докоряли, а бiльше не знає вiн нiчого.
I вiн нi словом не обзивається.
- Байка! - сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.
- I не звiдси ти родом по родичах, - говорить стара далi, - а здалека… зда-лека, сину, де ти не ступав своєю ногою. Що се таке? I два рази в тебе тато є, i два рази мама є, а проте коло тебе сирiтство. Хто ти, синоньку? Хто тебе так подвоїв? - питає знов, а очима впивається в його гарне молоде лице, в його голубi очi, в його чорний гарний вус. - Хто ти?
Вiн мовчить. А вона i собi умовкла, їй збиралось чомусь на плач, сльози тиснулися в очi…
I не бачила вона його нiде i не подибувала, а проте нiби його знає, нiби вiдчуває в нiм щось своє, близьке… О! тi очi… тi очi, що вона вже десь бачила!
Де? Не знає.
А бачила їх в життi, бачила. Тепер вiдчула всею змарнованою душею своєю, що бачила. Дивилась навiть в них. Чула їх на собi. Колись-то. О! давно, давно, давно колись в нього! Так, в нього! - скричала майже її душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокiйно, неначе вiдпорно, i вона мовчала.
- Не люби, синоньку, чорнi очi, - обзивається врештi придавленим голосом i пiдносить, остерiгаючи, палець, хмарить строго чоло. - Бо тут чорнi з синiми не укладаються в пару, вiщують смуток. Душу колибають. Люби такi, як твої, буде доля ясна. Або пожди, - додала нараз i задумалась. - Що то за одна, що тебе любить? Коло неї смуток i дорога. Далека, широка дорога. А ти з весiллям у думцi - i також вже мов у дорогу лагодишся. В далеку, широку дорогу. Чи не двох ти любиш? - спитала нараз зимно i дивиться проникливе на нього. - Не люби двох, сину, - знов остерiгає, - розколеш долю свою, - i тут урвала. - Так, стережись дiвчат i бiлявих, i чорнявих… А твоїй мамi, сину, паде сирiтство. Смутне, важке сирiтство, якого нiхто не зазнав свiтом. Смуток все закриває, хоча ти стоїш коло неї близько. Та смуток тут все закриває. Щастя в тебе, але… - i не доказала. - Так, доста на перший раз. Iди, - докiнчила якось сумно. I сказавши се, зложила карти та встала.
Гриць встав i нiби повернув з другого свiту. Вiдтак вийняв грошi i кинув ними гордо старiй жiнцi пiд ноги.
Вона не дивиться на грошi, а схиляється перед ним покiрно, складаючи знов руки навхрест.
- Не хочу я твоїх грошей, синоньку,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.