Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

З кожним днем у слободі їх ставало все більше. Софія якось на базарі чула сама, як один з них, зібравши навколо себе слободян, розповідав їм про війну, про буржуїв, про Гришку Распутіна. Говорив солдат так само нешанобливо і про саму царицю Олександру Федорівну, німкеню з походження, яка займалася шпигунством, передаючи німецькому командуванню секретні відомості про Росію та її війська.

Слухала Софія й інших солдатів. Особливо вразив її один, безрукий, з георгіївським хрестом, який сказав, що ця війна непотрібна народові і що він на фронті чув більшовицьких агітаторів, і ті агітатори говорили про нову війну — громадянську, коли солдати із зброєю в руках, об'єднавшись з робітниками та селянами, підуть громити капіталістів, поміщиків, буржуїв. Не буде тоді їм, мовляв, кровопивцям, ніякої пощади від народу.

Слободяни жадібно сприймали такі розмови, а в Софії вони викликали тривожне передчуття якоїсь біди в майбутньому.

На базарі щоденно можна було бачити групи чоловіків, які розмовляли між собою про війну, про землю, про повалений царат. Люди немовби переродились, і звичайні буденні теми витіснилися темами * світових масштабів: про долю Росії, про нові порядки, що їх принесла з собою буржуазна революція.

Софію дратували такі розмови. Вона йшла додому і, просиджуючи годинами в своїй кімнаті, ніяк не могла забути всього того, що чула з солдатських уст.

Кожна постать у шинелі привертала тепер її увагу, нагадуючи про Якова. Багато солдаток, звільнених з Софіїної майстерні, кожного дня чекали на своїх чоловіків. У слободі навіть поширилася чутка, що цими днями через станцію проїжджатимуть ешелони з солдатами, які направляються до Петрограда. Слободяни вірили цим чуткам і майже щодня ходили за сім кілометрів на станцію, сподіваючись зустріти рідних і близьких людей. Дійсно, багато проїздило солдатів. Часом поїзди зупинялися всього на дві-три хвилини. Іноді щастило якійсь солдатці зустріти свого чоловіка, і такій щасливиці заздрила потім не одна жінка. Оточивши земляка, вони жадібно розпитували в нього про своїх чоловіків, але нічого певного не міг сказати їм солдат, тому що він був на іншому фронті і тепер, кинувши зброю, повертався з осточортілої йому війни додому.

Таких беззбройних солдатів проходило немало через слободу й сусідні села, викликаючи у жителів особливу цікавість і заздрощі. Не в однієї молодиці при появі солдатів завмирало серце у радісному хвилюванні й надії:

"Чи не мій ото Іван з війни повертається?"

Ллє ближче підходив солдат, вітався до людей і йшов далі своєю дорогою. А ті, що чекали чоловіка, батька чи сина, заздрили тим сім'ям, які зустріли, нарешті, в рідній хаті найдорожчу для них людину.

Не хвилювали солдати тільки Софіїного серця. Нема війни — нема прибутків. Одібрано в неї сіножаті. Тепер часто можна було бачити, як юрби селян ходили по полях, де столяр Македон відміряв ділянки.

Кожний день приносив Софії нові несподіванки й тривоги. Замкнувшись у своєму будинку і цим, як їй здавалося, відгородивши себе цілком від зовнішнього світу, вона шукала забуття в самотності й молитвах. У такі хвилини погляд її звертався до ікон, освітлених лампадою, а гарячі, сповнені глибокої віри слова летіли до бога, благаючи в нього захисту і спасіння від злих грабіжників, що так нахабно зазіхали на її добро.

У ящиках сховано, крім золота, ще десятки тисяч паперових грошей. Боязнь втратити їх була така велика, що Софія часто, обірвавши молитву, рвучко підводилась на ноги, оглядала кімнату, де вчувалося їй підозріле шарудіння. Але все стояло па своїх місцях. Нікого стороннього не було, а вона чомусь довго не могла заспокоїтися, схвильовано й нечутно ходила по кімнаті, нагадуючи загнану до клітки вовчицю. Ніколи ще жадність і страх не оволодівали нею в такій мірі, як у ці дні. Увечері вона не тільки не виходила з дому, але навіть не наважувалась стояти біля вікна, пам'ятаючи, що з вулиці невідступно стежить за нею брат. Хто знає, може, він добув собі зброю і влучною кулею заб'є її.

Часом їй здавалось, що схованого золота вже нема, і тоді Софія, ретельно перевіривши, чи замкнені всі двері, підходила до своїх тайників, виймала скриньки, наповнені доверху золотими червінцями. Тремтячими від хвилювання руками починала їх навіщось рахувати.

За дверима чи під комодом зашарудить миша, і Софія, здригнувшись, завмирає, прислухаючись до шурхоту. "Може, слобідська голота прийшла забирати в мене золото? Землю одібрали, можуть одібрати й гроші..." Вона швидко ховала скриньки. Часто тепер спадала думка, що треба б золото тримати не в кімнаті, а вибрати для нього надійне місце де-небудь у лісі й там закопати. Адже все може трапитись. Можуть у дім забратися грабіжники. Може Трохим прийти. Ключі в нього, напевно, є. Та, нарешті, розлючена біднота може будинок підпалити.

"Сховаю в лісі... Поїду на тройці й сховаю. Так буде надійніше".

Але думка про те, що за нею можуть стежити і все її золото потрапить до чужих рук, стримувала Софію від цього рискованого кроку. Золото зберігалося, як і раніше, в потайних ящиках під кількома замками, і його цілість перевірялася майже щодня.

От і сьогодні Софія сама. Горить лампада. Світить у небі байдужий місяць. Його відблиски виграють на Ворсклі, мов живі вогні. Добре видно над рікою білі від рясного цвіту фруктові сади. Співають солов'ї. Софія прислухається до їхніх співів, і вони трохи заспокоюють її, викликаючи приємні спогади з незабутньої юності.

Хтось постукав у двері. Софія здригнулась. Всякий різкий чи несподіваний стукіт тепер лякав її. Підійшла до дверей і, не відчинячи їх, спитала:

— Хто?

— Я, Софочко, відчини.

Софію немовби хто облив з голови до ніг крижаною водою. Вся завмерла від страху та моторошного передчуття якоїсь біди.

— Не бійся, Софочко, це я, Трохим.— І замовк, чекаючи, поки сестра відчинить двері.

— Не можу тебе впустити. Я роздягнена. Я лягаю спати.

— Тоді я завтра прийду.

— І завтра не приходь. Ніколи не приходь.

За дверима кілька секунд було тихо. Потім він пішов, і чути було з коридора його кроки, що віддалялися. А коли вони затихли зовсім, Софія подумала: "Що він хотів мені сказати?"

В ній розгорілася цікавість, але страх був такий великий, що вона все ж не наважилася повернути брата, і зараз через вікно стежила за його сутулуватою постаттю, що виднілася в безлюдному провулку.

"Чого він приходив? Може, хотів сказати щось важливе для мене?"

Але думка про те, що це був один із злочинних задумів його, заглушила в ній цікавість, породивши в душі нові підозріння, тривогу і страх.

Ні, не пустить вона його до кімнати нізащо в світі. Для чого їй рискувати? Адже їй відомі його наміри, його чорні думки. Він може накинутись на неї і забити — чи то ножем, чи пострілом з револьвера — або просто кістлявими пальцями задушить її.

"Як він проник? Невже впустила його служниця?" Але служниці чомусь дома не виявилось, і це здивувало Софію, викликавши в ній роздратування.

"Як,— думала вона, метаючись по кімнаті,— залишити дім, не спитавшись мене? Та що ж це таке? Хто дозволив? Куди й навіщо їй потрібно було йти?"

Служниці не було довго, і повернулася вона дуже пізно із зборів, які проводив старий Македон. Софія накинулась було на неї з лайкою, але вперше на образливі слова хазяйки солдатка сміливо відповіла:

— Не дуже кричіть! Не лайтеся, а то піду до Македона пожаліюсь. Вам же гірше буде. Тепер є кому за нас заступитись.

Софія принишкла. Розгублений погляд її спинився на іконах, де блимав синій вогник лампади. Ледве чутно вона прошепотіла:

— Що ж буде зі мною далі?

32

Довгий товарний поїзд прикрашено зеленню й квітами. На багатьох вагонах висять кумачеві полотнища, а там, де їх нема, на всю довжину вагонів розгонисто, великими літерами написано крейдою гасла: "Долой войну!", "Долой десять министров-капиталистов!", "Вся власть Советам!"

Багато станцій, полустанків лишилося позаду, і майже скрізь на їхньому шляху солдатів зустрічало населення, жадібно розшукуючи серед них своїх синів, батьків, братів.

Якщо ешелон стояв чомусь довше, ніж звичайно, солдати виходили на перон. Іноді завзятий вояка, сміливо обійнявши яку-небудь солдатку, виводив її. в коло й,починав під гармонію танцювати.

Мелькали тоді спідниці, кофточки, хустки. Чулося грайливе верещання дівчат, веселі жарти та примовки молодиць.

І так до першого дзвінка. Та вже, буває, далеченько від'їдуть солдати від станції, а розмови все ще не припиняються.

— Ось пошабашимо з війною, приїду потім сюди женитися. Дівчата тут гарні.

— А молодиці? Бачив, яку я підчепив? Не бабочка — вогонь. Навіть у жар мене кинуло від неї. З такою б поніжитися, га?

— Я так скажу,— озвався хтось із дальнього кутка,— звичайно, хороші баби є на білому світі, але кращих за наших, слобідських, не знайдеш. Правду я кажу, земляче? — звернувся солдат до Метелика, який сидів на нарах задумавшись.

— Га? Чого тобі?

— Дівчат, кажу, кращих за наших, слобідських, в цілому світі не знайдеш. Правда?

— Так, так,— неуважно відповів Метелик, думаючи про щось своє, найпекучіше. За всю дорогу він ні разу не вийшов на перон і, лишаючись у вагоні, тільки стежив звідти, як танцювали й веселились інші, сам же був до всього зовсім байдужий. Чим ближче під'їздили до рідних місць, тим сильніше зростали у ньому внутрішній неспокій і тривога.

— Що ти, Метелику, засумував? Все одно дружини в тебе, можна сказати, нема. Кудись до Сибіру загнали на каторгу. Синок, напевно, у якого-небудь хутірського куркуля корів пасе. Чого тобі журитися? Сім'я влаштована, а на свою тугу та на горе — плюнь, дунь, кинь лихом об землю — на душі стане веселіше. Якщо нам за всім сумувати — засохнеш, мов той сухар,— говорив солдат, найкращий танцюрист, який найбільше боявся поранення в ногу, бо тоді життя для нього буде, "як сажа".

До Метелика підсів Яків, глянув у очі, зрозумів його тугу, вгадав його думки.

— Не сумуй, друже, повернемось до слободи, по-новому жити почнемо. Ти ж чув, Софіїну землю одібрала біднота. І в Лук'яна — теж. А пам'ятаю, коли збирав я їх, найбідніших селян, і говорив їм, як треба діяти, боялися,— все розпитували, що їм за це буде. А земля в Софії, сам знаєш,— чорнозем! На такій землі завжди хороші хліба родять.

Проїжджали солдати повз станції, полустанки, міста і села, розповідали один одному про своє довоєнне життя, але найбільше розмови точилися навколо землі, що її почали відбирати селяни в поміщиків та багатіїв, не чекаючи декрету.

З дальнього кутка почувся голос Кузьми Сукачова:

— Чи вийдуть нас зустрічати? — Вставши з нар, глянув у куток, звідки озвався Гліб Колмиков:

— Мені можна спати.