Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

Я киваю.

— Отож, ти не мусиш через це приймати рішення негайно. Я хочу, аби ти повністю довіряла мені, коли будеш про це розповідати, а не тому, що я тебе змусив. До того ж, ніхто не знає, як далеко зайдуть наші стосунки.

— Ти справді чудовий, — шепочу я і посміхаюся.

— Це ти так колись про мене думала?

— Так мені казав про тебе Маркус.

— Що ж, про нього я не можу сказати те саме, — відповідає хлопець і я сміюся. — Подумай про це, Амеліє.

— Гаразд. Щось ще?

— Так. Щодо правила про службові романи. Я не хочу його відміняти, хоча впевнений, що хтось таки його порушує, і це я не про нас. Це правило існує для того, щоб ніхто не мав поганих стосунків між собою, якщо пара раптом розійдеться і посвариться. Розумієш? Я бачив багато, і люди в поривах злості здатні на будь що, аби тільки нашкодити колишньому.

Ми ще деякий час розмовляємо про різні речі, які могли б нашкодити нам. Ми уявляємо, як може скластися наше майбутнє, доки я не засинаю.
 

***

Прокинувшись від звуку смартфону, я роздивляюся кімнату. На вулиці вже почало темніти, а я лежала на грудях Даніеля. Він спав, обіймаючи мене однією рукою, поки інша ліниво лежала на ліжку.

Я взяла свій телефон, вимикаючи на ньому звук, і вийшла зі спальні, щоб ненароком не розбудити хлопця.

— Так, мамо? — промовляю тихо я, коли зачиняю двері і приймаю виклик.

Я не вмикала відео, аби вона не бачила де я знаходжуся. В неї буде занадто багато запитань. І, до того ж, я ще не готова розповідати своїй родині про Даніеля.

— Ти обіцяла мені подзвонити, але так цього і не зробила! — ображено каже мама і я одразу ж важко видихаю повітря з легень.

— Пробач... В мене була робота і дуже напружені дні.

— Гаразд. Я розумію. Як ти, доню?

— Все добре. А ви?

— Теж. То ти вже знаєш, коли приїдеш?

— Ще ні. Як тільки вирішу, то повідомлю тобі про це.

— Гаразд.

— Амелія, де ти? — Даніель сонно відчиняє двері, протираючи очі і я хутко показую йому жестом, щоб вір замовкнув.

— Хто це? — запитує мама.

— Це мій друг, — кажу я. — Я приїхала в гості до подруги, а це її хлопець.

— Який, бляха, друг? — шепоче Даніель і я злісно на нього дивлюся.

— Ти нічого від нас не приховуєш? — підозріло запитує мама.

— Ні, мамо, — відповідаю.

— А чому ти, до речі, не увімкнула камеру?

— Не знаю, забула, — намагаюся викрутитися.

— Ну гаразд.

— Я тобі передзвоню завтра і до того часу намагатимуся з'ясувати коли приїду, добре?

— Добре, доню, бувай.

— Бувай.

Я завершую виклик і полегшено видихаю повітря, поки Даніель підходить і обіймає мене за талію.

— Чому ти не сказала мамі правду?

— Тому що я ще не готова, — відповідаю я.

— Добре. А що за поїздка? Збираєшся додому?

— Так. У мого друга весілля.

— Друг часом не Руслан?

Я закочую очі з маленькою посмішкою і наближаю своє обличчя до його.

— Ревнуєш?

— Ніскілечки, — посміхається він і цілує мене.

— Амеліє, — чується тихий голос мами і я розриваю поцілунок.

— Ти чув це? — запитую в нього.

— Чув що?

— Амеліє! — знову чую голос матері.

Дідько, я справді не вимкнула виклик? Тільки мені могло так пощастити!

— Здається, що ти зараз познайомишся з моєю мамою, — шепочу я і Даніель не стримує сміх.

Я дивлюся на телефон і бачу незавершений виклик, де мама вже увімкнула відео.

— Я чекаю, — спокійно промовляє мама і я вмикаю відео, все що знаходячись в обіймах Даніеля.

— Привіт, мам, — в жарт кажу я, намагаючись приховати свою нервовість.

— Познайомиш мене зі своїм другом? — вона навмисне виділяє останнє слово.

— Так, звичайно, — я хочу обернути телефон до нього, але Даніель торкається моєї щоки своєю, аби влізти в кадр, і посміхається.

— Доброго дня, пані Скотт, — посміхається Даніель.

— Доброго дня. Як тебе звуть?

— Даніель Філц, пані, — відповідає хлопець з посмішкою.

— Просто Катерина. Не потрібно називати мене пані, — відповідає вона з посмішкою. — То як давно ви зустрічаєтеся?

— Три дні, — відповідаю я. — Уявляєш?

— То вже треба весілля, — сміється мама. — Ти повинна взяти його з собою, Амеліє. Без нього додому навіть не приїжджай.

— Мамо, — я хмурюся. — Тобі не здається, що...

— Звичайно. Ми приїдемо, — відповідає Даніель, перебиваючи мене.

— Що ти робиш? — злісно шепочу йому.

Мама бачить, що я злюся, тому спішить прощатися. Я вимикаю телефон (цього разу вже точно), і невдоволено дивлюся на Даніеля.

— Навіщо ти це сказав?

— Я хочу поїхати разом з тобою. Мені цікаво подивитися де ти виросла.

— Ти не хочеш просто відпускати мене саму на весілля Руслана.

— Можливо, — він посміхається і цілує мене.

Поцілунок не був довгим, тому що я його перервала, все ще злячись.

— То коли весілля? — запитує Даніель.

— Руслана чи наше? — хитро посміхаюся і він сміється.

— Надаю перевагу спочатку весіллю твого друга, а потім поговоримо про наше.

— Чи не вважаєш ти, що все проходить занадто швидко? Минуло тільки три дні, а ти вже мало не мамин зять.

— Ти проти? — він хитро посміхається і тягне мене назад до спальні.

— Так, проти! Я людина, яка давно не мала стосунків, і, до того ж, ми майже нічого не знаємо одне про одного! Я навіть не знаю хто твої батьки, як ти ріс і чи є взагалі в тебе сім'я!

— То ти хочеш познайомитися з моєю сім'єю? — він сідає на ліжко, тягнучи мене до себе на коліна.

— Я не це мала на увазі. Я б хотіла, щоб це все не відбувалося так швидко.

— Добре. Коли в тебе робочі дні цього тижня?

— Яке це має значення до нашої розмови?

— Просто дай мені відповідь на запитання, — відповідає Даніель і посміхається, очікуючи.

— Завтра я вдень працюю та післязавтра — вночі, тому вихідні в мене у вівторок та середу, — кажу я. — Я працюю три дні, після чого йдуть два вихідні.