Читати книгу - "Ми - дракони, Тала Тоцка"

Орлани зустріли їх вже на підступах до будинку і прилаштувалися по краях до карети. Рассел тепер помічав кожну дрібницю, намагаючись знайти підтвердження словам травниці. На перший погляд птахи як птахи, тільки дуже великі, розміром майже з невеликого морава, і грудні клітини у них занадто широкі. А з іншого боку, хто ж їх бачив наживо, цих орланів? Водилися вони тільки біля Пікових Скель, а там Расселу бувати не довелося.

Але одне він точно знав, в їх присутності робилося йому зовсім не по собі, і він не міг так вільно гладити їх і чесати їм пір'я як Іві або ось нинішній їхній аміран Дастіан Болігард. А про те, щоб віником або рушником огріти, як Тона, і мови бути не могло.

І ще одну дивину помітив девін, орлани ніколи не перетинали кордонів Герони. Як в Леарну летіти, так залюбки, а в Сірідан і носа, тобто дзьоба не показували. Чогось побоювалися або уникали кого?

Рассел відвів моравів в стійло і повернувся у двір. Івейна сховалася в будинку, а Тона, притиснувши руки до грудей, про щось розмовляла з найменшим орланом, Севі. Старші сиділи поруч на огорожі, і з боку здавалося, уважно стежили за розмовою. Рассел підійшов ближче.

— Ви вже пробачте мені, ваша високосте, що відлупцювала вас тоді віником, коли ви ціле кільце ковбаси з погріба потягли, — говорила напівшепотом Тона, озираючись по сторонах. Птах дивився на неї, схиливши набік голову, і не ворушився. — І тоді, коли я за вами до самого лісу гналася з рушником, так ви ж всі пироги з тельбухами зжерли, що я на три дні напекла!

Орлан відвернувся і встав до Тони боком.

— Зате пам'ятаєте, як я вам всю дрібну рибу згодувала і братам вашим ні рибинки не залишила, тому що ви найменший, вам сил треба набиратися? — поки Тона говорила, орлан почав потихеньку підбиратися до неї, кумедно переставляючи пазуристі лапи. — І млинцями вас завжди пригощала, а хочете, зараз напечу ваших улюблених, з єлєнікою, ціле блюдо, га? І вершками солодкими поллю так, як вам подобається?

Севі присунувся до Тони, вигнув шию і обережно притулив голову до фартуха, який та встигла пов'язати. Тона пригладила скуйовджений чубчик.

— Ну ось і добре, ось і помирилися. Піду тепер єлєніку збирати, а ви, хлопчики, давайте за мною.

Севі подріботів за травницею, Рассел невідривно дивився услід. А коли два великих орлана зірвалися навздогін і понеслися в сад, теж не витримав, за ними побіг. І остовпів. Птахи зривали єлєніку і скидали Тоні в велике відерце, а та пальцем вказувала, на якій гілці плоди соковитіші і крупніші.

— Тоно, а раніше ти не могла здогадатися? — протираючи очі, запитав обурений девін. Та обернулася до Рассела і розвела руками.

— Вони мені завжди допомагали, Рассе, а я їх млинцями годувала. Звідки ж мені знати, збирають насправді орлани єлєніку чи ні, якщо тут вони не водяться? А млинці в такій кількості у мене крім них тільки наш наслідний принц Астурійський їв!

***

За сніданком Тона поставила до столу ще три стільці.

— Матусю, ми що, гостей чекаємо? — здивувалася Івейна.

— Та ні, донечко, це хлопчикам нашим, — відповіла Тона. Орлани спочатку боязко заглядали в двері, а потім посміливішали, чинно попрямувавши до столу.

— З яких це пір ти так подобріла до них? А хто зовсім нещодавно за Севі з рушником майже до самого лісу гнався? — Ів поклала собі млинець і щедро полила вершками. — І хто тобі сказав, що вони хлопчики? А раптом вони потайки яйця в гнізда відкладають? Ми ж не знаємо... Ай, Лерре, ти чого щипаєшся?

Один з орланів клюнув Івейну дзьобом за бік так, що вона навіть підстрибнула.

— Ну що ти, донечко, подивися які вони у нас красені стрункі, — Тона розкладала по тарілках млинці і поливала вершками, — навіщо їм гнізда, коли вони в сіні на горищі непогано влаштовані? Хоча, знаєш, що, дитинко, ми їх мабуть в будинок переведемо. В гостьовий, в кращі апартаменти, нехай пташенята наші там на дивані сплять, сіно воно колеться…

— Та що з тобою, матусю! — Івейна відклала вилку і втупилася на матір, — може нам ще одяг для них з Леарни модний замовити і куафера виписати? Он у Севі вічно на голові чубчик стирчить.

— І замовимо, і випишемо, якщо треба буде, — Тона пригладила птахові чубчик, і орлан обдарував Іві гордим поглядом.

— А де тоді буде зупинятися сенор Боманжер, коли приїде до тебе лікуватися наступного разу? Він же завжди вимагає собі кращі апартаменти?

— Хоч на горищі нехай селиться, — махнула рукою Тона, — набрид він мені гірше редьки. Ну не можу я йому допомогти, що тут поробиш?

— І що за хвороба у цього сенора Боманжера — поцікавився девін, уминаючи млинець. — Щось легеневе?

— Закрий вуха, Ів, — сказала суворо Тона.

— Ой, та знаю я, — скривилася та, — він як зілля вашого нап'ється, матусю, так зразу в селище йде по дівках, а вони потім до мене всі біжать за амур-травою.

— Амур-трава? — підняв брови Рассел.

— Біжать до тебе? — підняла брови Тона.

— Ну так. Вас же вони бояться, матінко, та ви й не змовчите, почнете їм нотації читати, а мені не шкода, дівки у нас в селищі хороші, дурепи щоправда, але хороші. Гаразд, гаразд, — вона закотила очі до стелі і заткнула вуха вказівними пальцями.