Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

— Я прийду за п’ять хвилин, — сказав Клосс.

— Ні. Генерал сказав, що це пильна справа.

— Гаразд.

У коридорі з’явився сам Пфістер.

— Зайдіть до мене, Клосс.

“Сталося”, — подумав він і попрямував за генералом.

У кабінеті було затишно й тихо. Пфістер закурив цигарку, не почастувавши гауптмана.

— Зараз, — сказав він, — усі прийдуть сюди. Слідство веде штурмбанфюрер Кнох з Дьоберітца. Як ви гадаєте, чи ймовірно, щоб хтось з наших офіцерів…

Клосс мовчав.

— Завтра, найпізніше післязавтра почнеться наступ, — провадив далі Пфістер. — Я не можу припустити якийсь нелад у штабі. Ви розумієте?

— Аякже.

— Тому я вирішив, що ви як представник штабу візьмете участь у веденні слідства. Я повідомлю про це Кноха.

— Я серед підозрюваних.

— Дурниці, — сказав Пфістер. — Ви офіцер нашої контррозвідки.

На порозі з’явився ад’ютант.

— Офіцери чекають, пане генерал.

— Просіть.

Клосс, не питаючи дозволу, закурив цигарку. Вже для всього пізно. Він перевірив язиком, чи капсула з отрутою на своєму місці між зубами. У безвиході треба до цього приготуватись: рано чи пізно так повинно було скінчитись. “Нагородять посмертно, — подумав Клосс, — але в офіційному повідомленні не скажуть навіть за що. Так уже воно ведеться — про нас не говорять”.

Вони ввійшли. Попереду Леман, а за ним усі, хто протягом останніх годин користувався мотоциклом: Келлер, Куссау, Вальтер… Куссау був п’яний, на обличчі застигла посмішка, він ледь стояв на ногах.

— Де Кнох? — запитав генерал.

— Ось-ось прийде, — відповів Леман. — Я вже послав за ним.

— Починайте, — Пфістер нетерпляче подивився на годинник. — Ще одне… Від штабу участь у слідстві візьме гауптман Клосс. Він інформуватиме мене про результати.

— Як хочете, — байдуже сказав гестапівець. — Та я тим часом волів би перевірити, чи капітан Клосс не належить до тих…

— Починайте ж нарешті, — наказав генерал.

— Я хотів би почекати на Кноха. Він бачив ту людину.

— У мене замало часу. — Пфістер сів до письмового столу.

— Прошу, хай кожний з вас назве трасу, якою їхав сьогодні, — сказав гестапівець.

— Я був у лісі Вайперт, — перший озвався Клосс.

— А я їздив по підрозділах. — Куссау широко розставив ноги. — Я проїхав багато кілометрів і тому вкрай змучений.

— Прошу висловлюватись точніше… — втрутився Пфістер. Проте Куссау не встиг відповісти. До кабінету вбіг гестапівець, один з людей Кноха.

— Пане генерал, штурмбанфюрер Кнох загинув!

Генерал вискочив з-за столу:

— Як загинув? Під час нальоту?

— Ні, пане генерал. Його застрелено в казино.

— За мною! — вигукнув Пфістер.

Нема жодної можливості втекти… У залі вже юрмилися офіцери штабу дивізії. Леман поруч з Клоссом, капітан відчував на собі пильний погляд гестапівця.

На підлозі казино лежав Кнох. Над ним схилився штабний лікар. Побачивши генерала, він виструнчився.

— Смерть настала десять хвилин тому, пане генерал, — доповів він. — Два постріли. Обидва в серце.

Клосс лише зараз побачив Симону: вона ще стояла біля стойки, а поруч — гестапівець у чорному мундирі. Вона вже сказала? Ні, не схоже.

Гестапівець виструнчився.

— Вона повинна була бачити вбивцю, пане генерал.

— Призналась?

— Вона сказала, що скаже це в присутності пана генерала.

— Ну, нехай каже, — Пфістер навіть не подивився на Симону. Здавалося, він не помічав її присутності. Дівчина підбігла до генерала.

— Пане генерал…

— Кажіть, кого ви бачили? — буркнув генерал неохоче.

Поруч з ним стояв Леман і дивився на Симону, як мисливець на легку здобич. Трохи збоку — Куссау, за ним — Келлер і Вальтер, а біля вікна, окремо, Клосс… Що зробити, коли вона скаже? Звичайно, стріляти. Передусім у Лемана, а потім у Куссау. Просто… дорого віддати, дорого віддати…

Запало мовчання.

— Пане генерал, — сказала нарешті Симона, — я прошу вас пообіцяти, що ви помилуєте Рольфа Калерта. Я все розповім, що знаю…

— Пообіцяйте, генерале, — шепнув Леман.

Пфістер випростався й холодно подивився на дівчину.

— Я нічого не можу вам обіцяти, — пробурчав генерал. — Обер-лейтенанта Калерта розстріляно кілька годин тому.

Здавалося, що вона впаде. Симона дивилася на гауптштурмфюрера Куссау, потім перевела погляд на Клосса.

— Його розстріляно, — повторила вона. — Він мертвий…

— Хто вбив Кноха? — Леман майже кричав.

— Я скажу, — зненацька крикнула Симона, — безперечно, скажу. Гадаєте, я мовчатиму? Гадаєте, що не викажу вбивцю? Це він, пане генерал! — Рішуче, впевнено Симона показала рукою на гауптштурмфюрера Куссау. — Нехай тепер він заплатить! Я була тут…

Куссау, який ще хитався на ногах, вихопив пістолет з кобури.

— Брешеш! — гаркнув він. Куссау вистрелив не цілячись. Вальтер і Келлер миттю вирвали у нього зброю, але постріл був влучний. Симона впала на підлогу… Леман і лікар уже схилилися над нею, Пфістер навіть не подивився.

— Куссау, — шепнула Симона.

— Мертва, — лікар закрив їй очі.

Леман поліз до фартуха дівчини. Дістав з кишені зігнуті номерні знаки.

— Це ті самі таблички, — сказав він.

— Ви їй вірите? — Куссау намагався вирватися з рук Келлера й Вальтера. — Це вона була більшовицьким шпигуном, це вона… мабуть… вбила Кноха…

— І їхала сьогодні мотоциклом, так? — глузливо спитав Леман. — Ти наказав їй сховати ці номерні знаки. Вона працювала з тобою!

— Леман, ти здурів! — завив Куссау.

— Куссау провів з нею останню ніч, — сказав гауптман Келлер.

— Годі! — генерал не підвищував голосу. — Заберіть його, — наказав він, — і допитайте. Дивізійний польовий суд винесе вирок. Слідство провадити, як я казав…

Клосс і Леман лишилися в казино самі.

— Допитуватимемо його разом, — сказав Леман. — Це дуже довго триватиме, Клосс, дуже довго, бо нам треба знати все.

Клосс не слухав. Він дивився на мертву Симону. Невдовзі її теж заберуть.

7

Літаки з’явилися раніше, ніж на них сподівалися. Томаля з хлопцями чекав на західній околиці лісу Вайперт, заховавшись у чагарниках. Луки й неродючі землі тяглися звідси аж до Добжице. Чи приземляться вони за планом? А якщо вітер віднесе парашути на схід, до лісу, де розташувався німецький бронетанковий полк, або на північ до шосе, де розставлено жандармські патрулі? Коли Томалі й хлопцям пощастило сюди дійти, вони повірили в успіх операції. Мундири перевезли на візку, ідучи узбіччям шосе, а потім — узліссям. їх ніхто не зачепив: юрмисько біженців, що весь час зростало, було непоганим прикриттям. Проте вони знали: зворотний шлях буде набагато важчий — адже треба провести “полонених” повз німецькі Дислокації.

Томаля роздав ліхтарі: три короткі світлові сигнали повинні були показувати парашутистам місце, де на них чекають.

Літаки кружляли над лісом і шосе, а незабаром почулися вибухи бомб. Вони побачили пожежу, яка раптом осяяла ліс, почули кулеметні черги і тріскотняву зеніток. На заході кривавилася заграва, обіймаючи дедалі більший обшир неба.

Горіло в Добжице.

Лише за кілька хвилин вони помітили куполи парашутів, що повільно спускалися на землю.