Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Пролітаючи нескінченною білою рівниною, я почувався вільним та самотнім, наче шпак, що ширяє в повітрі, підхоплюваний кожним поривом вітру, і летить за ним, забувши про швидкість, витанцьовуючи нестримний танок. Довіривши себе нестямній силі вітру, я ще ширше розгорнув вітрило. Важко було повірити, що місцевий люд вважав вітер ворогом і зачиняв вікна, боячись, що той принесе моровицю, безсилля та смерть. Селяни завжди казали, що вітри розносять вказівки свого господаря, диявола.

Пихатий вітер штовхав мене з постійною швидкістю. Я летів над кригою, ухиляючись від поодиноких замерзлих стебел. Сонце сяяло немічно, і коли я нарешті зупинився, мої плечі й щиколотки закоцюбли від холоду. Я вирішив відпочити й зігрітися, але, потягнувшись до комети, виявив, що вітер задмухав її. Не залишилося жодної іскорки. Я аж зігнувся від страху, не знаючи, що робити. До села я повернутися не міг; мені не вистачило б сили пройти таку відстань, змагаючись із вітром. Я й гадки не мав, чи є поблизу якісь ферми, чи зможу я їх знайти, перш ніж спуститься ніч, та чи дасть мені хтось притулок, навіть якщо я їх знайду.

У свисті вітру я почув якесь придушене фуркотіння. Від думки, що це сам диявол випробовує мене, водячи колом і вичікуючи, коли я погоджуся на його пропозицію, в мене мороз пішов поза шкурою.

Коли вітер шмагав мене, я чув якийсь шепіт, бурмотіння та стогони. Сили зла нарешті зацікавилися мною. Щоб навчити мене ненависті, вони спершу розлучили мене з батьками, потім забрали Марту та Ольгу, кинувши мене в пазурі теслі, а тоді відібрали мову й віддали Евку цапові. Тепер вони тягнули мене крізь замерзлу пустелю, кидали в обличчя сніг і плутали думки. Загубившись самотою на скляній крижаній поверхні, яку сили зла розстелили між віддаленими селами, я опинився під їхньою владою. Вони влаштували над моєю головою вихиляси й могли відправити мене куди їм заманеться.

Не зважаючи на час, я пошкандибав своїми зболілими ногами. Кожен крок віддавався болем, і мені часто доводилося відпочивати. Я сів на лід, намагаючись поворушити замерзлими ногами, розтираючи щоки, ніс і вуха снігом, який зішкрябав із волосся й одягу, масажуючи закляклі пальці на руках та намагаючись оживити задубілі пальці ніг.

Сонце схилилося до обрію, і його скошене проміння було таке ж холодне, як місячне. Коли я сідав на землю, світ навколо здавався просторою пательнею, ретельно вичищеною працьовитою домогосподаркою.

Я розгорнув над головою брезент, намагаючись упіймати кожен порух вітру та рухаючись простісінько назустріч сонцю, що вже ховалося за небокрай. Коли я майже втратив надію, неподалік з’явилися обриси солом’яних стріх. За кілька хвилин, коли добре було видно все село, я помітив, що до мене наближається зграйка хлопців на ковзанах. Я боявся зустрічатися з ними без комети і спробував зрізати шлях під таким кутом, щоб опинитися на околицях поселення, однак було вже запізно — вони мене помітили.

Зграйка рушила до мене. Я почав бігти проти вітру, але захекався й ледве міг устояти на ногах, тож сів на лід, міцно обхопивши ручку комети.

Хлопці наблизилися. Їх було десятеро, а може й більше. Розмахуючи руками й підтримуючи один одного, вони впевнено просувалися проти вітру. Пориви відносили їхні голоси назад, і я нічого не чув.

Під’їхавши досить близько, хлопці розділилися на дві групки й обережно оточили мене. Я зіщулився на кризі й прикрив обличчя брезентовим вітрилом, сподіваючись, що вони дадуть мені спокій.

Незнайомці підозріливо кружляли навколо мене, однак я вдав, що не помічаю їх. Три найсильніші під’їхали ближче. «Циган, — сказав один, — циганський виродок».

Інші спокійно стояли поруч, та коли я спробував підвестися, всі наскочили на мене і скрутили мені руки за спиною. Юрба озвіріла. Вони били мене по обличчю і в живіт. Кров замерзала на губах та заліпила мені одне око. Найвищий щось сказав, а інші, вочевидь, запально погодилися. Одні тримали мене за ноги, а другі стягнули з мене штани. Я знав, що вони хочуть зробити. Якось я побачив, як кілька пастухів зґвалтували хлопця з іншого села, що випадково опинився на їхній території. Я розумів, що врятувати мене може лише диво.

Удавши, наче виснажився й не можу битися, я дозволив їм зняти з мене штани. Я здогадувався, що міцно прив’язані до ніг черевики й ковзани вони не зможуть стягнути. Помітивши, що я розслабився й не опираюся, хлопці послабили хватку. Двоє найвищих зігнулися наді мною й били мене в живіт задубілими на морозі рукавицями.

Я напружив м’язи, легенько відвів ногу й вдарив одного з тих, хто нахилився наді мною. У його голові щось хруснуло. Спершу я подумав, що це зламався ковзан, але, коли я витягнув його з хлопцевого ока, черевик був цілий. Хлопців товариш спробував схопити мене за ноги, але я вдарив його ковзаном у горло. Обидва поранених, заливаючись кров’ю, впали на лід. Інші хлопці налякалися; більшість узялася тягнути своїх покалічених друзів до села, залишаючи на кризі кривавий слід. Четверо залишилися зі мною.

Узявши довгу жердину для зимової риболовлі, вони притиснули мене до землі. Коли я припинив борсатися, хлопці потягнули мене до найближчої ополонки. На краю води я почав розпачливо пручатися. Двоє розширили отвір, а потім усі дружно навалилися на мене і заштовхали мене вістрям жердини під кригу. Вони хотіли переконатися, що я не зможу виплисти.

Мене накрила холодна вода. Я стулив рот і затамував подих, відчуваючи, як вістря боляче штовхає мене на глибину. Ковзнув під кригу й обдер голову, плечі та голі руки. А тоді загострена жердина дзьобнула мене в пучки пальців — хлопці відпустили її і більше не тицяли в мене.

Холод скував мене. Свідомість ціпеніла, і я, задихаючись, ковзав нижче. Тут було неглибоко, і єдина моя думка підказувала, що можна відштовхнутися жердиною від дна й виплисти біля якоїсь ополонки. Я схопив її і тримався, ковзаючи під кригою. Біля ополонки я опинився, коли легені мало не вибухали, і я готовий був розтулити рота й проковтнути все що завгодно. Ще раз відштовхнувшись, я висунув голову з води й ковтнув повітря, що здалося мені цівкою щойно закипілого супу. Схопившись за гостру крайку криги, я влаштувався