Читати книгу - "Подружжя мимоволі, Олена Гуйда"

Шейлін

Рідний будинок зустрів мовчазною гостинністю. Лише Едана, що виявилася не дуже привітною кремезною темноволосою напівгномкою, блідою тінню прошмигнула повз вхід, коротко вклонившись, а потім продовжила наводити чистоту в холі. Мати, мабуть, повернулася до світського життя і прямо зараз носилась магазинчиками, закуповуючи нові вбрання для найближчих виходів у світ. Батько повернувся до роботи, Кейті до наступного літа пробуде в академії... Все так, як я й хотіла. Життя ніби звернуло у звичне русло. От тільки тепер я знаю, що все не так просто. І ніколи вже не буде, як раніше.

– Ти йдеш? – Раш, що піднявся на три сходинки вгору сходами, розвернувся. У кожному його жесті, кожному русі відчувалося нетерпіння. Він ніби гончак, який напав на слід і тепер йде до мети напролом.

І... Тепер переді мною ніби знову стояв той самий Тайраш з минулого, що з'явився на порозі нашого будинку в мій перший Весняний бал. Рішучий, зібраний, з палаючим поглядом.

– Так, – схаменувшись, я підібрала поділ спідниці і поспішила слідом за чоловіком. – Але ж ти мені так і не відповів! Що за орк?

Раш глянув на мене і скептично підібгав губи.

– Поки що я не чув від тебе таких цінних відомостей, щоб розкривати таємницю слідства. – зронив він, не приховуючи своєї безцінної думки щодо моєї участі в розслідуванні.

– А я не впевнена в тому, що ти не зачиниш мене вдома після того, як дізнаєшся, що зашифровано у записах.

– Шейлін, це не іграшки для юних дівчат, які мріють про пригоди, – вкотре взявся навчити мене Тайраш. – Це розслідування! Небезпечне розслідування! І це дуже-дуже серйозно!

– Можна подумати, я прошу відправляти мене до орка разом із твоєю… Лейною. Мені треба знати те, що відбувається. Хіба ти не розумієш, що я вже в цьому всьому й так замішана?

Впевнено звернула праворуч коридором у бік бібліотеки, але Раш упіймав мене за руку, розвернувши до себе обличчям і глянув прямо в очі. Брови зійшлися на переніссі, погляд серйозний як ніколи.

– До орка тебе буде складно відправити, хоч іноді дуже хочеться. Він мертвий, Шейлі. І смерті множаться. А я майже впевнений, що причина прихована тут, – і він вказав на мене, маючи на увазі, схоже, моє серце. – У Лайрелін! Хтось знав, що вона має прокинутися і намагався зробити все, щоб цього не сталося.

– У цьому й річ! – Я відсахнулася і штовхнула важкі двері бібліотеки від себе. – Я тобі одразу казала, що вона з'явилася не випадково! Але ж ти, як завжди, навіть слухати мене не захотів...

– Якщо я не дозволив тобі засунути голову в петлю, то це не означає, що я не розумів, що все це недарма! Яке ж ти… дитя! Точно така сама, як раніше – маленька, вперта, і сама не знаєш, чого тобі потрібно і хочеться! Якщо не отримаєш, що хотіла, що зробиш? Знову спалиш мені костюм?

Уся кров прилила до обличчя. Це був удар по болючому... Але ж він не знав! Не міг знати!

– Можу і не розрахувати сили! Спалю щось важливіше

– Я просто дивлюся на тебе і розумію, що ти з того часу зовсім не змінилася! Цілковито!

– Помиляєшся, Раше, – я зробила крок углиб бібліотеки, вдихаючи такий знайомий і рідний запах старих книг. Мені й самій не терпілося якнайшвидше знайти відповідь. – З того часу все змінилося. І ти навіть не уявляєш наскільки! Ми прийшли. Пообіцяй, що... будеш хоча б тримати мене в курсі! Це стосується і мене. Ти ж сам сказав...

– Добре. Гаразд, – він важко зітхнув за спиною. – Тільки якщо ти не будеш стрімголов бігти хапати злочинців зі шпилькою для волосся в руках!

– Залишу це задоволення тобі! Ти ж останні п'ять років був надто зайнятий, щоб ловити справжніх злочинців! – я йшла вздовж стелажів, вивчаючи корінці зі знайомими назвами.

Міфи та оповіді завжди стояли на верхній полиці, в глибині бібліотеки. Колись давно, ніби в іншому житті ми проводили тут вечори за грою у пошук скарбів. Але зараз сама книга вже була скарбом. “Сказання про втрачений вогонь” дитяча казка, в якій, можливо, було зашифровано щось важливе...

Пройшла вперед. Погляд зачепився за добре знайому яскраву обкладинку високо над головою. Добре, що нова покоївка, з її зростом, не дісталася бібліотеки. Інакше довелося б нишпорити тут цілу вічність. Хоча… судячи з рожевих палітурок, на місці моїх улюблених книг, тут все ж таки побувала мама. Я потяглася до книги. Ні, тут напевно потрібна драбинка...

А наступної миті відчула гаряче дихання, щойно торкнулося щоки. По шкірі прокотилося тремтіння.

– Я допоможу, – якось тихо і трохи хрипко промовив Тайраш, прямо над вухом.

І знову полум'я розросталося у грудях. Лайрелін? Знову вона? Вирівнюючи дихання, що збилося, підібгала губи і зробила крок убік.

– Прошу! – я видихнула, намагаючись не показувати свого сум'яття.

Тайраш одним рухом висмикнув потрібний том, повернувшись до мене. Його очі гарячково блищали і сам він ніби заражав своїм нетерпінням.

– Десята сторінка, п'ятий рядок знизу, – я нетерпляче заговорила цифри, які встигла завчити за час нашої поїздки.

– Шейлі-ін! Раш! Що ж ви не попередили про візит? – пролунав награно-радісний голос матері, що мені захотілося вилаятися, як раніше Тайраш.