Читати книгу - "Наложниця Темного Лорда, Анні Флейм"

Все стається настільки швидко, що я навіть не встигаю злякатись. Скрегіт та гуркіт раптом припиняються, мене охоплює крижана пітьма, а наступної миті я незграбно падаю на кам’яну підлогу, боляче забивши ліве коліно та стегно. Роблю судомний вдих, відчуваючи запізнілий страх. Втім, він швидко відпускає мене – навколишня тиша вказує на те, що я якимось чином перемістилася до іншого місця, от тільки… Куди?

Спершись на ліву руку, я намагаюсь роздивитись кімнату навколо себе. Тихо. Прохолодно. Якийсь тонкий, дивний та зовсім не знайомий запах, ніби… Ліки якісь. Тут панує темрява, але для мене вона не є перешкодою, тому першим мій погляд чіпляється за незвично високий металевий стіл. Стільниця настільки велика, що на ній легко поміститься доросла людина, та ще й місце залишиться. А ще — він на коліщатках. Може, це якісь меблі на кшталт того столику, на якому Айна привозила мені їжу?

Айна…

Підвівшись з підлоги та потираючи забите стегно, я підходжу до дивного металевого стола. Обережно проводжу пальцями по його гладкому відполірованому краю.

Це Айна врятувала мене з тих сходинок? Чи навпаки – сама ж і спровокувала їхнє падіння, а врятував Темний Лорд? Розум відкидає другу думку, як безглузду – інакше нащо б вона до цього мені всіляко допомагала? Але серце чомусь тривожно стискається від розуміння, що я взагалі гадки не маю, які відносини пов’язували Айну з Темним Лордом за часи, коли вона була живою. Якщо колись вона дійсно була живою. І навіть мертва жінка – чи ким можна назвати духа замку – все одно залишається жінкою, здатною на ревнощі чи помсту.

Треба буде за слушного моменту спитати у Темного Лорда, хто така Айна насправді. Чи варто мені їй довіряти? Втім, а чи можу я довіряти самому чаклуну? Хоч після останньої розмови я і відчуваю якщо не симпатію, то хоча б розуміння причин його дій, але довіра… Надто спокусливо йому довіритись, але настільки ж небезпечно.

Тільки тепер я ловлю себе на думці, що до Айни я з самого початку відносилась з більшою повагою та шаною, ніж до Темного Лорда. Навіть у звертанні.

Втім, складно ставитися шанобливо до того, кому твоє тіло цікавіше за особистість.

Поруч з великим столом я помічаю інший столик. Такий же високий, але зі значно меншою стільницею. На відміну від свого сусіда, він зроблений з дерева та не має коліщаток. Торкатись його мені не хочеться – поверхня світлої дерев’яної стільниці вкрита затертими темними плямами невідомого походження.

Переводжу погляд далі – і за декілька кроків бачу вишикувані вдовж довгої стіни стелажі. На їхніх поличках стоять різноманітні скриньки та склянки – від великих, розміром з чималенький кошик, до маленьких, з дитячий кулачок. Кімната загалом виявляється доволі великою і просторою. Але меблів небагато – лише стелажі вздовж стін та ще по два великих та малих стола, окрім тих, які я помітила першими. В самому кінці приміщення я бачу широкі двостулкові двері, а у стіні поруч із ними – ще одні, звичайні. Вікон в цій кімнаті немає.

І куди ж це мене занесло?

Я роблю крок у бік дверей, і коліно пронизує гострий біль, ніби до ноги увігнали розпечену спицю. Здавлено зашипівши, я завмираю на місці і крізь темряву намагаюсь роздивитись, чи немає поранення. Це легко і складно водночас — моє нове вміння бачити в темряві дозволяє легко вловлювати загальні обриси предметів, але деталі зливаються у мерехтливу тьмяну сіру пляму. Втім, навіть такий огляд та спроба промацати постраждалу кінцівку допомагає мені зрозуміти, що поранення чи перелому немає, просто сильно забилася.

Неприємно, але переживу.

Потроху шкутильгаю до дверей. Які обрати — двостулкові чи звичайні? Розум наполягає на звичайних, але цікавість підштовхує мене до двостулкових. Надто незвичайно вони виглядають — без дверних ручок та з прорізами у верхній частині, але занадто високо для того, щоб можна було крізь них подивитися, що знаходиться по той бік. Тому я просто штовхаю одну зі стулок, і вона, попри мої очікування, напрочуд легко та тихо відчиняється.

Порожня кімната дихає на мене прохолодою. Підлога вимощена гладкими кам'яними плитами, а в стелю та стіни вмуровані великі гаки. Чомусь у голові виникає згадка про комору в льоху, де матінка тримала сушене та копчене м'ясо про запас. Воно якраз висіло шматами на таких гаках. Я завмираю на порозі, вже не настільки впевнена в тому, що мені слід заходити сюди. Але з боку інших, звичайних, дверей чути кроки — рішучі та швидкі. Звук наближається — хтось прямує сюди.

Темний Лорд йде до мене?

Внутрішнє чуття чомусь підказує, що це не він. Кроки здаються занадто легкими для чоловіка його статури, але при цьому чомусь не здаються жіночими. Тому все те ж чуття вимагає від мене сховатися. Незбагненне бажання не траплятися на очі тому, хто сюди прямує, стає настільки нестерпним, що я мимоволі роблю крок до кімнати з гаками, хоча їхній вигляд здається мені надто моторошним. Відчинена мною стулка сама повертається на місце — так само плавно та безшумно, і мені не приходить до голові нічого кращого, ніж прошкутильгати до найближчого кута в надії, що відчинена стулка сховає мене від погляду того, хто надумає мене тут шукати. 

І вчасно. Я чую клацання інших дверей, і звук кроків підказує мені, що невідомий шукач зараз зупинився десь серед металевих столів. В повній тиші чути важке дихання. Цей хтось явно квапився, аби дістатися сюди. Так минає добрий десяток секунд, перш ніж до болю знайомий голос тихо промовляє:

— Ліє, вогнику мій, виходь. У нас мало часу.