Читати книгу - "Королівський убивця"

й Віт, і його ніс сповістили про свіже м’ясо, яке я приніс. Вовчук жадібно на нього накинувся й не звертав на мене уваги, тимчасом як я збирав у мішок обгризені ним кості. Надмір такого сміття привабив би щурів, а слідом за ними прийшли б щуролови із замку. Я не міг цього допустити. Наводячи лад, я непомітно придивлявся до нього й бачив, як здіймаються м’язи на його спині, коли він передніми лапами притискав кусень м’яса та відривав шматок свіжини. Ще я помітив, що всі оленячі кості, крім найтовстіших, були розгризені, а шпик із них вилизаний дочиста. Це вже не були щенячі забави, а діло могутнього молодого звіра. Кості, що він їх перегриз, були товщими, ніж кості мого передпліччя.

Але чого мені ставати проти тебе? Ти приносиш м’ясо. Й імбирні коржики.

Його думка мала своє значення. Таким був звичай зграї. Я, старший, приносив м’ясо, щоб годувати Вовчука, молодого. Я був мисливцем, що приносив йому частину своєї здобичі. Я потягся до нього й виявив, що в його свідомості затухає почуття нашої окремішності. Ми були зграєю. Раніше я ніколи не стикався з такою концепцією і ні з чим, глибшим за товариство чи партнерство. Я злякався, що для нього це означатиме зв’язок зі мною, а я не міг цього дозволити.

— Я людина. Ти вовк.

Я промовив ці слова вголос, знаючи, що він зрозуміє їхнє значення з моїх думок, але намагаючись змусити його всіма його відчуттями усвідомити різницю між нами.

Зверху. А всередині ми зграя. — Він замовк і вдоволено облизав свого носа. Кров закапала його передні лапи.

— Ні. Тут я тебе годую і захищаю. Але це тимчасово. Коли ти зможеш самостійно полювати, заберу тебе кудись далеко й покину там.

Я ніколи не полював.

— Я тебе навчу.

Це теж як у зграї. Ти мене навчиш, а я з тобою полюватиму. А тоді поділимося силою-силенною вбивств і горою м’яса.

Я навчу тебе полювати, а тоді випущу на волю.

Я вже вільний. Ти б мене тут не втримав, якби я не хотів. — Він провів язиком по білих зубах, сміючись із моїх міркувань.

Ти зухвалий, Вовчуче. І нічого не знаєш.

То навчи мене. — Він повернув голову, щоб задніми зубами відірвати м’ясо й жили від кості, над якою працював. — Це твій обов’язок зграї.

Ми не зграя. Я не маю зграї. Моя вірність належить моєму королю.

Якщо він твій вожак, то і мій теж. Ми зграя. — Наповнивши черево, він охочіше згоджувався на поступки.

Я змінив тактику. Холодно сказав йому:

Я належу до зграї, частиною якої ти не можеш бути. Всі у моїй зграї — люди. Ти не людина. Ти вовк. Ми не зграя.

Він завмер. Не намагався відповідати. Але відчував, і те, що він відчував, кинуло мене в холод. Відкинутий і зраджений. Самотній.

Я відвернувся й пішов, покинувши його. Але я не зумів приховати від нього, як тяжко було мені так його залишати, і глибокого сорому через те, що я його відштовхнув. Я сподівався, що він відчув також мою віру — так для нього буде найкраще. Так само вважав Барріч, коли відібрав у мене Нюхача, бо я зв’язався із собачам. Ця думка палила мене вогнем, і я не просто поспіхом віддалявся, а тікав.

Звечоріло, коли я повернувся до Твердині та підіймався сходами вгору. Я зайшов у свою кімнату за деякими пакунками, які там залишив, а тоді спустився вниз. Мої зрадницькі ноги сповільнили ходу, коли я проминав другий поверх. Я знав, що невдовзі надійде Моллі, несучи тацю й посуд для трапези Пейшенс. Та рідко споживала їжу в залі з іншими лордами й леді Твердині, воліючи відособленість своїх кімнат та невимушене товариство Лейсі. Її сором’язливість останнім часом почала переростати в самітництво. Але не це змушувало мене тупцяти на сходах. Я почув кроки Моллі в коридорі; знав, що мусив би вже йти, але минуло кілька днів, відколи я бодай мигцем її бачив. Несміливе фліртування Целеріті лише змусило мене сильніше зрозуміти, як мені бракувало Моллі. Напевне, нічого страшного не станеться, якщо я просто побажаю їй доброго вечора, як першій-ліпшій служниці. Я знав, що цього робити не можна, що Пейшенс докорятиме мені, довідавшись. Та все-таки…

Я вдавав, що вивчаю гобелен на сходовому майданчику, який висів там задовго до того, як я опинився в Оленячому замку. Я почув усе ближчі кроки, почув, що вони сповільнюються. Моє серце калатало в грудях, долоні змокріли від поту, коли я повернувся, щоб її побачити.

— Добрий вечір.

Звук, який я із себе витиснув, був чимось середнім між шепотом і писком.

— І вам доброго вечора, — з гідністю мовила вона. Її голова піднялася вище, підборіддя потвердішало. Колись непокірне волосся було заплетене у дві товсті коси і вкладене довкола голови як корона. Сукня простого синього кольору мала комірець із делікатного білого мережива, а ще такі ж мереживні манжети. Я знав, чиї пальці виготовили цей складний узор. Лейсі приязно до неї ставилася і подарувала їй витвір власних рук. Добре було знати це.

Моллі не здригнулася, минаючи мене. А все ж її очі швидко ковзнули по мені, тож я не міг стриматися від усмішки, а від цієї усмішки її обличчя й шию залив такий рум’янець, що я майже відчув його жар. Її губи стиснулися у тверду лінію. Коли вона повернулася й рушила сходами вниз, на мене війнуло її запахом, лимонний бальзам та імбир, які наклалися на ще солодший аромат, що був попросту власним запахом Моллі.

Самиця. Мила. — Гаряче схвалення.

Я здригнувся, як укушений, і обернувся, по-дурному сподіваючись побачити Вовчука позаду мене. Звісно, його там не було. Я пошукав, але не знайшов його і в моїй свідомості. Я шукав далі і знайшов його в хатці, де він дрімав на своїй соломі.

Не роби цього, — перестеріг я його. — Не входь до моєї свідомості, якщо я цього не попрошу.

Заціпеніння. Чого ти попросиш?

Не будь зі мною, якщо я цього не хочу.

А звідки мені знати, коли ти хочеш, щоб я був з тобою?

Я сам знайду твій розум, якщо тебе захочу.

Довга тиша. І я тебе знайду, коли тебе захочу, — запропонував він. — Так, це зграя. Щоб покликати, коли потребуєш допомоги, і бути завжди готовим почути такий поклик. Ми зграя.

Ні! Я не це тобі